Категорії
Без категорії

ГЕНОЦИДИ ПРОТИ УКРАЇНЦІВ В ОСТАННІХ 100 РОКАХ І ВСТАНОВЛЕННЯ ДОКАЗУ ЗЛОЧИННОГО НАМІРУ

“Mens Rea” злочинний намір це переважно конечний склад будь якого злочину, а тим більше найсуворішого злочину-Геноциду. Докази існування цього складу  вимагає будь який кримінальний суд. Цей склад є частиною Конвенції ООН про запобігання і покарання злочину геноциду  і очевидно вимогою Міжнародного кримінального суду у Гаазі. Одначе цей суд як і другі суди які повстали після скоєння злочину не розглядають злочини історії.

 

Але для історії, тим не менше є злочини минулого для осуду громадською оцінкою, а тим більше такі серйозні злочини як геноциди. Приймім до відома що за останніх проти українського народу можна говорити про три геноциди з округлими датами сьогодні по черзі: “Голодомор” 90 Років тому що розпочався  і підготовлявся у 1932 році, Акція “Вісла” на етнографічних українських землях 75 років тому у Польщі і сучасний геноцид Москви який продовжується

 

Важливим у кожному випадку для окреслення геноциду це встановлення злочинного наміру посередньо або безпосередньо. Треба усвідомити, що безпосередній злочинний намір дуже важко встановити бо це залежить від проголошення перед свідками, написання заяви або документу зокрема коли мова про злочин історичного характеру. Злочинці переважно діють скрито і не проголошують своїх намірів.

 

При цьому треба мати на увазі дуже важливі теми кримінального права не в історичній площині, але зокрема як це проявляється у Міжнародному кримінальному суді сьогодні бо це може стати більше чим академічною темою. Цей суд став діючим у 2002 році. Росія підписала Римський договір з 1998 року який створив суд але пізніше відтягнула свій підпис. Україна підписала, хоч ще не ратифікувала, але не відтягнула свого підпису.   Злочин який відбувається на території України підлягає МКС.

 

Суд розглядає чотири роди злочинів між ними найсуворіший це Геноцид. Одначе розглядається не у історичному  поняттю,  а у кримінальному, тобто для осудження та покарання.  При цьому, розгляд та осудження відбувається тільки по відношенні до особи, а не держави.

 

Це очевидно становить неможливість розгляду попереднього.  У вище наведених геноцидах МКС може мати відношення тільки до сучасного геноциду в Україні і підсудними можуть бути Путін, Лавров, Кирил чи будь який солдат але не Москва. Очевидно, що є ще Конвенція ООН про запобігання і покарання злочину Геноциду але ні Голодомор, ні Акція “Вісла” не можуть розглядатися оскільки вони відбулися до Конвенції.

 

Правда Конвенція накладає обов’язок на держав членів ООН діяти щоби запобігати геноцид але тому що захистом і безпекою займається Рада Безпеки  ООН де Росія має право вето тут зачароване колесо. Тому треба також вдаватися до ще одного чинника окрім ООН, МКС, а це суд громадської,  а то глобальної оцінки. Власне про це можна і треба говорити предметно бо держави суверени діють чи розглядають такі теми тільки коли їм це вигідно або під певним примусом.

 

Бодай посередні докази складу злочинного наміру конечні для встановлення злочину геноциду. Коли розглянути повищі то найбільш яскравим безпосереднім доказом являється у Акції “Вісла”. Є документ з 16 квітня 1947 році з Варшави під заголовком Проєкт організації операції “Схід” підготовлений  Міністерством національної оборони та Міністерством громадської безпеки з  приміткою “цілком таємно” де написано завдання

“Остаточне вирішення української проблема у Польщі.” Далі слідує п’ять точок які вказують

як ця операції має виглядати. І влада досить по сценарію виконала Акцію.

 

Злочинний намір чинити геноцид проявляється в більшості посередньо з таких заходів чи проголошення: знецінення групи як не нації, обвинувачення групи за міфічні злочини, дегуманізації (денацифікація) групи, вказання групи як небезпеки для людства, підготовка власного населення до злочину пропагандою і дезінформацією, масові вбивства зокрема мирного населення,  специфічні напади на схрони, гуманітарні коридори, бомбардування замешканих околиць, специфічне знищення інфраструктурних засобів та послуг конечних для життя, напади на  шпиталі, клініки, дитячі будинки, ґвалтування, насильне переселення. .

 

Коли глянути на матеріали щодо Голодомору 1932-33 такого безпосереднього документу хіба немає. Одначе є лист Сталіна до Кагановича з 11 серпня 1932 року, є  Закон про п’ять колосків кілька днів раніше  та Декрет з 22 січня 1933 року про закриття границь України і Кубані. Що Голодомор призначений для українців немає сумніву хоча немає документу про безпосередній намір Сталіна виконати геноцид проти українців чи українського селянства. У листі Сталіна до Кагановича є такі слова “найголовніше тепер- Україна”. Є закони, декрети, розпорядження разом з лаяння Сталіним всіх в Україні включно навіть з речниками комуністичної партії.  Тим не менше всі декрети та заходи становлять безперечний посередній документ цього наміру.

 

До речі подібно із “Голокостом”. У цьому випадку Гітлер і його соратники діяли. Вони навіть вказали нашити напис для кожного єврея. Вони при кожній зупинці організували євреїв для розстрілу на самому початку свого вторгнення у Східну Європу. Вони навіть відбули конференцію 20 січня 1942 році у Ванзі з участю соратників Гітлера на чолі з Райнгардом Гайдрихом  вказуючи на остаточне рішення, щодо євреїв але немає одного документу за підписом фюрера, щоби знищити євреїв як націю.

 

Сучасний геноцид проти українців поносить також юридичні питання хоча безперечно намір Путіна, його соратників Пскова, Кирила і навіть багато солдатів і їх матерів є доволі ясний.  “Стерти українську націю з лиця землі”. Це злочинний геноцидну намір висловлений безпосередньо Московською церквою, офіційними висловами Кремля особами та публікаціями.

 

Розстріл мирного населення з зв’язаними руками це доказ злочинного геноцидного наміру посередньо. Одначе це може просто бути злочинний намір солдата чи солдатів. Одначе цілити ракету на дитячий будинок може бути тільки проявом злочинного наміру того чи тих які дають накази. У Росії остаточно тільки одна людина дає наказ. Це достеменний доказ злочинного наміру геноциду проти Владіміра Путіна, особи яка повинна бути об’єктом розслідування Міжнародним кримінальним судом незважаючи чи Росія відтягнула свій підпис. Цей геноцид відбувається на території держави яка підписала і не відтягнула. Хоч рука МКС не спосібна діяти на території РФ, то вона забезпечує повну ізоляцію цього злочинця. Путін, Лавров, Кирил не зможуть виїхати, а у випадку що така держава як Китай погодиться на його чи їх приїзд, вона ставить себе під осуд цілого світу і стає ізгоєм.

 

Ці думки мають намір також не злочинний, а справедливий. Сьогоднішній геноцид проти українського народу відбувається майже на екрані телевізора та других засобів.  Свідків та доказів доволі багато. Бездіяльність світового товариства, міжнародних інституцій таких як МКС чи ООН чи ОБСЄ чи РЄ не може бути оправданою. Осуд злочинців це не крик тільки української душі але вимога верховенства права і справедливості.

 

7 червня 2022 року                                          Аскольд С. Лозинський

Категорії
Без категорії

ЯК ЦЕ ЛЮДИ — МОСКАЛІ?

У американському журналі “The New York Review of Books” появилася рецензія двох нових видань про мови у якій написане таке:

“Є недавні повідомлення, що українські оборонні сили вимагають від своїх в’язнів  вмовити слово паляниця (рід хліба) як вдалий спосіб перевірки українського чи російського виховання.”

У моїй хаті це відомо бо моя дружина Роксоляна поїхала вперше в Україну і раптом стала Роксоланою.

На відміну від твердження Путіна українці та москалі це дуже різні нації.

Недавно український суд засудив на досмертне ув’язнення московського хлопця-солдата за це не тільки, що він вбивав українське мирне населення (а вбив понад десятеро) але робив це  немов способом ката, ростріленням. Хлопець молодий але звироднілий.

У тому самому числі журналу “The New York Review of Books”  є стаття американського журналіста під заголовком “Російський терор”. Суттю його аналізи є, що убиття мирного населення відбувається московськими солдатами у формі розстрілів, тобто навмисного знищення мирного населення включно з жінками та дітьми з великою жорстокістю. Ставиться питання, “чи це люди-москалі?”

Суспільство США в останньому тижні зазнало дві неабиякі трагедії, першу рашистський обстріл умово-хворим  у місті Боффало, а пізніше обстріл малих дітей у школі в  штаті Тексас. Перший випадок був обґрунтований майже двісті сторінковим документом вбивця переконаного у верховенстві білої раси. Очевидно окрім його хвороби роль тут відіграла також хворобливість суспільства білих расистів.

Другий випадок був наслідком у додатку хворобливим суспільством Тексасу починаючи від його губернатора Аббота який на пресовій конференції захищав позицію, що Тексас від свої початків ліцензує 18 літніх для закупу зброї, а колишній радник президента Буша молодшого Карл Ров захищав становища напів автоматичної зброї яка дуже різниться від автоматичної.  Іронією було що тільки кілька днів пізніше відбулася конвенції 100 миль звід там одіозної Національної асоціації носів рушниць.

Отже суспільство може бути хворе, а до того додати пристрасті особистої ментальної хвороби і відбуваюся трагічні події. Тим більше на війні. Солдат-воєнний засуджений злочинець мабуть не ментально хворий у традиційному медичному означенні. Він наслідок свого суспільства – москальського. Це суспільство не прокажене тільки Путіним та Кремлем. Солдат також наслідок виховання своєї рідної матері, а та матір не краща. Вона рівно ж звиродніла.

Кандидат у Президента США Мит Ромні ще у 2012 році твердив що найбільшою загрозою для світу сьогодні це Москва. Його висміяв президент США, його суперник, Барак Обама. Два останні президенти США до Президента Байдена відзеркалювали (це важливе і

надійне, що дієслово у минулому) дві основні течії у американському суспільстві, щодо Москви — аморальну в особі таких як Трамп, Кіссинджер і примітивно наівна в особі Обами. Війна в Україні хіба Америку перевиховала.

Москалі це не нація у традиційному розумінні. Вони мішанина яка оформилась у позиції первісного під неволення Ханату. Святий Московської церкви Олександер Невський був просто завойовником за землі, не за віру. Ввесь західний світ починаючи з Америки цього не розумів. Біда навчить. Західний світ прилучився бодай посередньо до боротьби з диявольською псевдо нацією. Коли б не героїзм народу який в основному розумів, що таке москаль, сьогодні світ виглядав би зовсім інакше. Україна спасла світ.

Що треба буде робити при закінченні війни. Подібне як робили з Німеччиною нацистів після другої світової. Україну треба буде відбудовувати як Європу а планом Маршала. Але треба буде не умиротворювати, а радше переорганізовувати Москву та її суспільство починаючи від Кремля, а кінчаючи на москальських матерях. Московську церкву як п’яту колону треба розв’язати починаючи з її парафіями на території України. Всі міжнародні установи включно з ООН (анулюючи пере-ємність Москви по СРСР, тим більше у Раді Безпеки) та повинні бодай почати процеси нейтралізації Москви та її розчленування на її федерації, а то і її національні меншини. Доступ москалів до міжнародних спортових змагань повинен бути завішений до наразі не призначеного часу. Повільне звільнення від деяких найбільш основних санкцій мусить залежати від певного поступу у лібералізації суспільства та демілітаризації.

Очевидно прийде спротив і не тільки від Кремля але від імперських матерів. Тут мусить запрацювати програма психологічного перевиховання таких які не бажають цього. Західна культура так як взагалі культура не може мати політичного націлення, але вона може і повинна мати моральну підставу бодай добра над злом, рівність люду та справедливість. Це не великі прохання до діячів культури бо цей напрям повинен служити основою їхнього ремесла.

Це широкі і дуже амбітні плани, але основним важелем, це зрозуміння що ми не сміємо повернутися до часів перед 24 лютим. Не легковажити світовим потеплінням, але фактично Москва це найбільша загроза нашому світу. Це найголовніший урок війни.

 

Аскольд Лозинський                                                                                 30 травня 2022

 

 

Категорії
Без категорії

УНІКАЛЬНІ АРХІВНІ ЗАПИСИ УКРАЇНСЬКИХ ДИСИДЕНТІВ ПОПЕРЕДЖАЮТЬ ПРО СЬОГОДНІШНЮ РОСІЮ – РЕЖИСЕР

28 травня 2022

Наталія Чурікова

VOA

«Чемні чоловічки», що ввічливо «ламають хребти», викрадають дітей і розлучають їх з батьками, піддають страшним катуванням студентів, що сміють не погоджуватися з тим, що написано в офіційних підручниках та посилають представників національних меншин виконувати найжорстокіші накази військового керівництва, а з іншого боку – західні ЗМІ, які бояться називати речі своїми іменами та політики, які намагаються домовитися з Кремлем.

Це – не розповідь про сучасну ситуацію навколо України, а про події 40-річної давнини і лунають вони живими голосами українських дисидентів – генерала Петра Григоренка, публіцистки Надії Світличної, письменників Віктора Боровського та Валентина Мороза та ще близько десятка інших українських правозахисників. Врятовані з архівних записів, вони лунають сьогодні пророчим попередженням про методи, якими далі продовжує діяти репресивна російська система під час війни проти України.

Наближається до завершення проект з реставрації унікальних записів українських дисидентів, які були зроблені під час їхніх виступів перед українською діаспорою в Канаді наприкінці 1970-х та на початку 1980-х років.

І що вражає українсько-канадських документалістів, які працюють над відновленням цих записів, так це, як актуально звучать їхні розповіді.

«Важко повірити, але те, про що вони говорили у 1970-80х роках, ми чуємо сьогодні в новинах. Нічого не змінилося. Ми чуємо про тортури, які викорстовувало КҐБ і російські військові в Україні, про те, як намагаються знищити українську мову та називають «націоналістами» всіх, хто послідовно її вживає, про те, як завозять нове населення в ті місця, які вони перед тим обезлюднили – спершу це зробили після Голодомору на Донбасі, тепер повторюють в Криму», – говорить у розмові з Голосом Америки керівник проекту режисер-документаліст Юрій Луговий.

Разом зі своєю дружиною Зоряною Гриценко-Луговою він вже понад рік працює над відновленням записів, які робили українські активісти, коли до Канади почали приїжджати українські дисиденти, яких видворили з Радянського Союзу.

«Опинившись у вільному світі, українські правозахисники, учасники Гельсінської спілки, намагалися розповісти якомога більшій кількості людей про те, що відбувається за залізною завісою. Зустрічі з ними збирали величезні аудиторії. А група українських студентів з власної ініціативи робили ці записи, розуміючи їхню історичну вагу. Потім плівки віддали в державний архів Канади, де вони зберігалися до останнього часу. Але

архів потребував місце і запитав, чи вони нам потрібні, інакше вони збиралися їх позбутися. Ми, звичайно забрали їх, і тепер працюємо над тим, щоб врятувати те, що ще можна врятувати», – пояснює Юрій Луговий.

І катування і безкарність залишилися тими ж

Він каже, що частину записів було втрачено – її знищила плісень, але більша частина архіву все ж збереглася і для її відновлення довелося купувати спеціальне обладнення і проводити години над копіткою працею, синхронізуючи вручну п’ятисекундні відрізки аудіо та відео.

Але, на його думку, ця праця має величезну історичну цінність і не лише для істориків та дослідників, але і для всіх, кого цікавить сучасна ситуація.

«Не можна залишитися незворушним, слухаючи розповідь молодого студента, Віктора Боровського, якого катували у психіатричній лікарні лише за те, що він хотів якнайкраще підготувати свою роботу про ХХ з’їзд комуністичної партії та знайшов десь доповідь Микити Хрущова та посилався на видані в СРСР книжки Олександра Солженіцина», – говорить Юрій Луговий.

У записах можна послухати, як Боровський сам читає свої спогади, які він назвав «Поцілунок сатани», і впізнати в словах радянських представника каральної психіатрії ті ж самі нотки, що і в нещодавно опублікованих записах розмов російських солдатів.

«Ми вас усіх вилікуємо», – з неприхованим садизмом говорить радянський лікар і наказує катувати в’язнів психіатричної лікарні так, щоб ті кричали від болю, але і так, щоб на їхньому тілі не залишалося слідів. Коли сміливці вигукували своїм катам, що і ті колись опиняться перед судом – вони лише сміялися в обличчя, насолоджуючись своєю безкарністю. «Перед тим, як дійде до нас, лава підсудних переповниться і нам не залишиться місця», – казали вони.

Надія Світлична розповідала про те, як «чемні» кагебісти, які вміли «чемно вирвати душу і зламати хребет», їй погрожували забрати дворічну дитину, віддати її у дитячий будинок і виростити з неї «вірного ленінця». Про подібні погрози від свого КҐБ, яке навіть назви не змінило, розповідали нещодавно білоруські активістки. Існують численні повідомлення про випадки розлучення матерів з дітьми – як про засіб тиску– під час насильницького вивезення до Росії.

Вражає історичними паралелями і розповідь генерала Петра Григоренка про розстріли у Новочеркаську Ростовської області Росії у 1962 році. Тоді розстрілювати учасників голодного бунту відправили місцевий гарнізон, але його командир відмовився вбивати беззбройних людей. Тоді на місце непокірних, за словами Григоренка, «нависмикували солдатів з нацменшин», яким дали розривні кулі, що призводили до більших жертв і особливо тяжких поранень.

«Тільки скінчився розстріл, – вулиці залиті кров’ю, завалені трупами вбитих, – як на їхнє місце заводять інших, яким розривних куль уже не дали. А тих, хто стріляв, потім судили.

І коли судили, написали, що то провокатори стріляли. Бо розривних куль у радянської армії немає», – розповідав генерал Григоренко.

Радянські дисиденти були оптимістами, попри все

Як співзасновник і один з керівників Української Гельсінської групи, він звертався до очільників західних держав не вірити ні одному слову радянського керівництва, ні одній домовленості «бо вони жодної не виконали». Він був переконаний, що Захід має керуватися моральними принципами, як про це говорив американський президент Джиммі Картер, а не намагатися домовитися з СРСР за будь-яку ціну, закриваючи очі на злочини радянського режиму.

Однак, як каже режисер Юрій Луговий, як тоді, так і зараз, на Заході було чимало прихильників Москви. «На зустрічі з дисидентами ми приводили чимало представників преси, але інтерв’ю виходили у поодиноких малих виданнях, але не в головних ЗМІ. Надто багатьом інтересам – ідеологічним та економічним – перешкоджали українські дисиденти та їхні незручні розповіді», – пояснює він.

Разом з тим, українські дисиденти, без яких, на переконання Лугового, не відбулася б українська незалежність, були, попри все, сповнені оптимізму.

«Вони вірили, що цей брехливий нелюдський режим впаде і українці будуть переможцями. Не можна не захоплюватися силою духу цих людей. Тому, думаю, поява цих записів у загальному доступі, є на часі, бо вона свідчить, що українці в Україні та в діаспорі ніколи не складали руки і діяли спільно заради свободи України», – каже режисер.

Більшість свідчень та виступів лідерів дисидентського руху Петра Григоренка, Валентина Мороза, Віктора Боровського, Надії Світличної та інших українських політв’язнів радянських тюрем вже є доступними на Youtube-каналі Юрія Лугового.

Категорії
Без категорії

САМБІРСЬКО-ДРОГОБИЦЬКА ЄПАРХІЯ УГКЦ ПРИЙМАЄ ВИМУШЕНО ПЕРЕСЕЛЕНИХ ОСІБ І СТАЄ ОСЕРДЯМ ВОЛОНТЕРСЬКОГО РУХУ ДЛЯ МІСЦЕВИХ МЕШКАНЦІВ.

П’ятниця, 20 травня 2022

У страшний час війни Українська Греко-Католицька Церква стоїть пліч-о-пліч зі своїм народом. Тисячі біженців із гарячих точок, які шукають прихистку від російських бомб та окупації, турбота про військових, гуманітарні вантажі, логістична, медична допомога – усе це також лягло на плечі вірян та Церкви. І Самбірсько-Дрогобицька єпархія УГКЦ із перших же днів війни відгукнулася на виклики лихоліття. Так, у приміщеннях, які належать єпархії, за цей час знайшли прихисток сотні людей із різних куточків України. Зокрема, Самбірсько-Дрогобицька єпархія УГКЦ прийняла на цілодобове утримання 415 вимушено переселених осіб і надає триразове харчування 600 особам. Крім того, внутрішньо переселеним особам надається кваліфікована психологічна і медична підтримка. До допомоги біженцям та українському воїнству залучені багато парафій єпархії, священники, капелани, єпархіальний «Карітас», а також семінаристи Дрогобицької духовної семінарії.

Адміністратор дому «Самарянин» о. Олег Турків пригадує: «Коли до нас приїхали люди із Сєвєродонецька, то чоловіки привезли своїх дружин і дітей. Один із чоловіків, який зараз захищає нашу Батьківщину, сказав дуже гарні слова: “Я у ваші руки віддаю найдорожче – це моя дружина та мої діти. Я буду захищати там, а ви захищайте тут”. Ті слова дуже надихають, допомагають нам». Сьогодні в центрі «Самарянин» проживає 60 біженців – це люди із Сєвєродонецька, Щастя, Маріуполя, Києва, Харкова, Чернігова. Тут їм надають харчування, проживання, також можливість отримати засоби гігієни, медикаменти. Олена приїхала з донькою та мамою із Маріуполя. Зараз їй немає куди повертатися – їхній будинок знищений. «Наше місто було дуже гарне, – пригадує Олена. – Ми добре жили. А тепер ми все втратили. У чоловіка нещодавно мати померла, так її поховали у дворі будинку…». До Дрогобича Олена їхала дві доби, і це була її перша поїздка на Західну Україну. «Тут дуже добрі люди, – ділиться враженнями Олена. – Такої доброти до інших у нас в Маріуполі я не бачила».

У Трускавці, у пасторально-реабілітаційному центрі «Оранта», прихисток знайшло 250 жінок і дітей. Є багатодітні сім’ї, є вагітні жінки. Адміністратор центру о. Михайло Балко розповідає, що із постраждалими працюють психологи, лікарі. З дітьми займаються вчителі та вихователі. Адже багатьом потрібна тривала психологічна реабілітація і просто підтримка – пережили вони чимало.

Скажімо, Надія Артемчук приїхала із Київської області, Вишгородського району, села Козаровичі. Їхній населений пункт перебував під окупацією російських військ – у дворі пані Надії стояли ворожі танки. «Коли зайшли до нас, почали забігати в двори. І перше речення було: “На колєні!”. Змусили роздягатися до пояса. Вийшла я і ще 82-річна наша

родичка. Ми подумали, як то стати на коліна? Ми цього не зробили, а сина мого до пояса розділи, подивилися, чи є наколки», – пригадує жінка. Пані Надія дивом утекла разом із сином із власного села – пішки подолали відстань у 9 кілометрів, переходили вбрід річку. А потім завдяки допомозі волонтерів вони потрапили до Трускавця: «Я сюди приїхала, то як на світ народилася! Таких добрих людей ніколи не зустрічала. Вони забезпечують моє життя тут, дбають про нас. Бо й не знала, як далі жити. А тепер мені хочеться жити».

Волонтери та священнослужителі єпархії організовували також і гуманітарні перевезення для людей, які опинилися в зоні бойових дій. Налагоджували надходження гуманітарної допомоги. Тож тимчасово переміщені особи, які опинилися в єпархіальних центрах, забезпечені всім необхідним.

Живуть жінки та діти також і в селі Надиби, у єпархіальному будинку, що призначений для монаших покликань. І їх теж тут приймають із відкритим серцем. Отець Антон Котило, адміністратор будинку, розповідає, що за цей час дім прихистив понад 40 людей із різних областей. Із дітьми працюють та бавляться катехитки, відволікаючи малечу від сумних думок, а мами отримують необхідну допомогу та підтримку, відчуття безпеки.

Мало не при кожній парафії в єпархії створений волонтерський штаб, до якого залучені й місцеві мешканці, і молодь, і тимчасово переселені особи: хтось готує їжу для військових, хтось збирає гуманітарну допомогу, хтось плете маскувальні сіті. Один із таких осередків для волонтерів діє і при Центрі душпастирства молоді Самбірсько-Дрогобицької єпархії: тут щодня, без вихідних, кипить робота з плетіння маскувальних сіток для військових. «Кожен із нас хоче бути корисним нашому війську бодай у такий спосіб», – кажуть жінки, які приходять плести сітки.

«Із перших днів захисту нашої Батьківщини українська армія, волонтери, безстрашний боголюбивий український народ здивували світ: своєю вірою, силою, єдністю і жертовністю. Ми обов’язково переможемо, бо добро завжди перемагає зло. Найменший вогник свічки проганяє навколо найгустішу темряву. Наша найбільша сила – це молитва і довіра до Бога, єдність і солідарність, які додають міцності і витривалості, впевненості і стійкості, – зауважує владика Ярослав Приріз, єпарх Самбірсько-Дрогобицький. – Ми вважаємо за священний обов’язок послужити своїм співкраянам і виконати Господню заповідь: “Усе, що ви зробили одному з Моїх братів найменших – ви Мені зробили”» (Мт. 25, 40).

 

Медіацентр Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ

 

Категорії
Без категорії

УКРАЇНІЗАЦІЯ В УКРАЇНІ ЧОМУСЬ НЕ ДОХОДИТЬ ДО ДІАСПОРИ –  ІНТРОСПЕКТИВА

Кажуть мені друзі з України що за час війни значно покращав стан користування українською мовою і то не тільки у столиці але в Запоріжжі, Дніпрі, Харкові. Незаперечним, що на фронтових лініях українського захисту є також і російськомовні особи патріоти але на загал  поволі люди в Україні зрозуміли важливість користування українською мовою.

Рівночасно Президент України, актор по професії який до 2019 року майже ніколи не розмовляв українською мовою, сьогодні не тільки розмовляє плинно, але став героям молодої української держави, захоплюючи і переконуючи своїми виступами та своєю одчайдушною поведінкою цілий світ. Приходять на думку також молоді українки, представник уряду Ольга Стефанишин, представники парламенту Кіра Рудик, Леся Василенко які вражають своєю молодістю, виглядом, поставою і вмілістю представити українську справу перед світом хіба на диво надзвичайною англійською мовою. Не менш знаменитими є ті бабці які переховують у себе п’ять коктейлів Молотова для захисту свого села чи сусідства.

 

Як може комусь не заімпонувати український народ, його хлопці та дівчата які завдають завзятий опір другій за потужністю військовій силі у світі, так що сьогодні мова про нашу перемогу?

 

На жаль ця українізація чи одчайдушність не дійшла до діаспори, бодай до тих кругів у яких я обертаюся. Так само як я горджуся нашим народом на рідних землях мене не вдовольняє наша діаспора. Я належу до кількох наших організацій і співпрацюю з багатьма другими. Жодній не належиться п’ятірки. У найкращому випадку можна похвалитися тільки задовільним вислідом.

 

Багато запровадили фонди допомоги але куди їдуть ці гроші ніхто не знає. Навіть щодо націоналізації вона відсутня.  Спілка Української Молоді напевно моя найбільш улюблена організації до якої я належу змалку, перепроваджує більшість свого процесу листування, тощо в англійській мові, у домівці чи на оселі ледве чути українську мову і це не тільки серед юнацтво, а серед виховників. Український конгресовий комітет Америки установа у якій я працював роками переводить наради Екзекутиви а також і звіти англійською мовою. Фінансові звіти зовсім не адекватні.  Наукове Товариство імені Шевченка установа до якої я маю велику пошану через її історію, хоча сьогодні дуже цинічно ставлюсь до її проводу який громадсько і професійно себе компрометує слабою діяльністю,  конфліктами інтересів, браком етики і навіть часто проводить свої наради не мовою свого патрона. Навіть старші за мене члени Товариства ламають язики виступаючи на нарадах англійською мовою. Навіть у моїй (бо я очолюю)  Фундації  УВУ мудрагелі і то старі стараються впроваджувати англійську мову. Я навіть не згадую професійні установи українців як Український Інститут Америки чи Товариство Правників чи Лікарів які  керуються майже виключно англійською мовою.

 

У Провідну неділю на цвинтарі православному Св. Андрія ледве було чути говірну українську мову. Правда священники правили більшості по українському. Але були

випадки, що навіть мелодію православну чи католицьку  Христос Воскрес збурили словами  Christ Has Risen! Невже ж ми такі примітивні, що е можемо заспівати два слова по українському. І не диво хіба бо у різних українських церквах сьогодні лунають слова не Господи помилуй, а Lord have mercy. Дійсно Lord have mercy на нашу українську громаду в Америці.

 

Це що є позитивом Ольги, Віри чи Лесі з України вміло виступаючи перед американськими чи  світовими журналістами елоквентною англійською  це не вказівка позбутися рідної мови у діаспорі. У моїй власні родині ближчій і дальшій, син з батьком або мати з донею здебільша розмовляють англійською мовою, хіба їм звернути увагу,  а вже не говорю зовсім про розмови серед молодшого покоління.

 

Моя дорога сестра недавно захворіла, була госпіталізована та переходила медичні процедури. Одна медсестра її запитала після першої операції яке її найбільше бажання. Вона відповіла, щоби її внуки розмовляли по українському. Але є мало таких Ларис. Прогрес у її оздоровленню родина оцінює на підставі як часто Лариса звертає увагу своїм дітям і внукам, щоби вони розмовляли по українському. Натомість більшість моїх знайомих українців у США ваажають модним, а то і крутим (це здається українське слово) розмовляти з другими українцями англійською мовою. Поведінка моєї сестри мені імпонує. Поведінка модних українських знайомих мені не підходить.

 

Ця війна мимо тяжких випробувань повинна бути відродженням нашого народу також у діаспорі. У нашій історії війни і випробування нас гартували, а то і героїзували.  Україна знищена фізично війною але вона відроджується духовно. Її одержимий народ прокидається національно. Дорогі діаспор-чани, якщо хочете  бути дійсно частиною того народу, починайте з того,  вчіться і розмовляйте українською мовою. Це не аналіз нашої громади чи нації. Це крик душі!

 

17 травня 2022 року                                             Аскольд С. Лозинський

 

 

 

Категорії
Без категорії

7 ПРИЧИН, ЩО ЗМІНИЛИ ПОЗИЦІЮ США ЩОДО НОВІТНЬОЇ ЗБРОЇ ДЛЯ УКРАЇНИ

4 травня 2022

АЛЬОНА ГЕТЬМАНЧУК, ЦЕНТР “НОВА ЄВРОПА”

Європейська Правда

Президент Джо Байден, а разом і Сполучені Штати, пройшли довгий шлях у питанні постачання зброї до України .

Шлях від скрупульозного аналізу на предмет того, чи не є та або інша військова допомога для України “занадто військовою”, від виснажливої, але безрезультатної за часів Обами-Байдена дискусії про “Джавеліни”, і аж до зеленого світла для постачання важких наступальних озброєнь, головного координатора військової допомоги для України в світі і закону про ленд-ліз.

Результат вражаючий, якщо не зважати, що шлях до нього зайняв для головного безпекового партнера України цілих вісім років. Для порівняння, Німеччина пройшла цей шлях – від небажання постачати озброєння в принципі до згоди на важкі озброєння – лише за кілька місяців.

Чому Вашингтон так довго корегував свою політику? І що зрештою змусило його до цього?

Від відповідей на ці питання залежатиме і майбутнє відносин України та США.

Адже нинішній рівень підтримки від США вже достатній для гідного супротиву агресору, але її все ще недостатньо для повної перемоги над ним.

Американський розворот

Чому важливо проаналізувати трансформацію американських підходів у питанні постачанні зброї?

Тому що зброя давно стала індикатором не тільки рівня військової підтримки Сполученими Штатами України.

Зброя в українсько-американських відносинах – це і про рівень довіри між Києвом та Вашингтоном. Зброя – це також про американську оцінку спроможностей українських збройних сил.

І нарешті зброя є індикатором того, наскільки неухильно в адміністрації США націлені слідувати принципу “ще більше не провокувати Путіна”, який, на жаль, у тому чи іншому вигляді матиме місце, допоки у російського президента залишаються на столі переговорів такі “аргументи”, як нанесення тактичного ядерного удару.

За президентства Барака Обами (та відповідно – віцепрезидентства Джо Байдена) було кілька основних причин, чому адміністрація США не давала зелене світло на постачання оборонних озброєнь Україні.

По-перше, це недостатній рівень довіри до українських збройних сил та міністерства оборони загалом – у Вашингтоні не було впевненості, що українські військові зможуть ефективно використовувати надані озброєння і максимально забезпечити їх непотрапляння в руки ворога (причому не лише на полі бою).

По-друге, небажання загострювати відносини з європейськими столицями – зокрема, Берліном, який виступав категорично проти надання Україні тих самих “Джавелінів”.

І по-третє й головне – страх спровокувати Путіна.

Навіть під час вже президентства Байдена та нинішньої широкомасштабної війни деякі з цих аргументів також стояли на перешкоді ухваленню більш швидких політичних рішень щодо постачання саме тих озброєнь та техніки і в тій кількості, які були потрібні Україні.

Передусім йдеться про небажання ще більше спровокувати Путіна – особливо в контексті можливості нанесення ним ядерного тактичного удару.

Але були й серйозні дискусії про ризики потрапляння американської зброї в російські руки, які зрештою були визнані на рівні адміністрації як такі, котрі є меншими, аніж ризики ненадання Україні важких озброєнь.

Зрештою, лише в середині квітня, майже після двох місяців з початку війни, адміністрація прийняла рішення про постачання Україні важких озброєнь, а Конгрес остаточно проголосував закон про ленд-ліз.

До речі, цей закон був зареєстрований у Конгресі ще у січні 2022 року, тобто ще до того, як Зеленський виступив з цією ідеєю на Мюнхенській конференції з безпеки у лютому.

Складові успіху

Чому відбулася така зміна підходів?

Судячи з усього, це було рішення, яке формувалося поступово і під тиском різних факторів – не лише офіційних пояснень американського уряду, що змінюється характер війни, і тому українська армія потребуватиме інших озброєнь.

Всі ці фактори сьогодні важливо ідентифікувати, аби розуміти не лише всю багатовимірність американського десижнмейкерського процесу, але й те, на чому й надалі робити акцент у діалозі з нашим ключовим безпековим партнером.

Отже, переходимо безпосередньо до факторів.

Військові успіхи української армії та ефективне використання нею озброєнь. Окремі військові представники американського уряду з щирим захопленням спостерігають за діями українських колег.

Більшість моїх американських співрозмовників стверджують, що якщо Україна має завдячувати комусь у переконанні Байдена розпочати надання важкого озброєння, то передусім Пентагону.

Заяви Пентагону про встановлені українцями рекорди з використання “Джавелінів” – на 112 пострілів 100 точних влучань у ціль – лише один із проявів такого захоплення.

Якщо говорити у цьому сенсі про один переломний військовий момент, то таким моментом, на думку тих, з ким доводилося спілкуватись на цю тему у Вашингтоні, було витіснення росіян з-під Києва та Чернігова.

Військові успіхи українців, підкріплені західною зброєю, також додали віри в те, що Україна може перемогти Росію.

Це дало можливість Пентагону говорити на зустрічах з Байденом більш аргументовано і певним чином відтіснити на другий план позицію “не провокувати Путіна”, основним виразником якої в адміністрації був та до певної міри залишається радник з питань національної безпеки Джейк Салліван.

Одним з аргументів, який особливо “зайшов” американському президенту, було якраз ефективне використання американської зброї українськими військовими.

Відповідно, можна простежити, як розмиті декларації держсекретаря Блінкена про те, що Україна стратегічно переможе, трансформувались у чіткі заяви Остіна на базі Рамштайн про те, що “понад 40 країн зібралися разом, аби допомогти Україні виграти боротьбу проти несправедливого вторгнення Росії”.

Звірства в Бучі, гуманітарна катастрофа в Маріуполі. Варварські вчинки російської армії розмили межу між оборонним і наступальним озброєнням.

Для все більшої кількості американців стало зрозуміло те, що кілька місяців намагались донести через Атлантику українські посадовці та експерти: у випадку України поділ на оборонну та наступальну зброю не має особливого сенсу, тому що і одна, й інша потрібна Україні саме для оборонних та навіть гуманітарних цілей.

Тиск Конгресу. Відомі випадки, коли ті чи інші конгресмени просто по черзі надсилали до Білого дому листи з прикріпленим списком озброєнь, які вимагала українська сторона.

В якийсь момент, правда, офіси конгресменів та сенаторів були просто завалені списками з військовими потребами від України, причому деякі з цих списків відрізнялися, що не дуже допомагало справі, але зрештою цей процес вдалося систематизувати.

Були й інші нюанси, як-от дещо відмінна позиція крайнього лівого флангу Демократичної партії та крайнього правого Республіканської щодо того, якою має бути відповідь США на війну в Україні і наскільки далеко американці можуть заходити в питаннях озброєння України.

Зрештою, 10 представників останнього таки не проголосували за ленд-ліз у Палаті представників, тоді як демократи проголосували всі.

Фактор проміжних виборів, які наближаються у США.

Відповідь Байдена по Україні – це на сьогодні тема, яка оцінюється значно краще, аніж його відповіді на інші, внутрішні теми.

Так, за даними опитування Reuters/Ipsos, політику Байдена щодо України схвалюють 46% американців (70% демократів), у той час як дії в економіці – 37%.

Відтак в інтересах адміністрації – максимально використати тему України.

Крім того, 73% американців прихильно ставляться до постачання зброї Україні. Адміністрація, яка прийшла до влади на гаслах “дипломатії середнього класу” (справжній пунктик Джейка Саллівана), дуже чутливо ставиться до того, що, власне, цей середній клас думає про те чи інше питання.

Зсув європейської позиції щодо зброї. На тлі країн Європи, які взагалі нічого не надавали Україні в плані озброєнь, навіть американські “Джавеліни” та “Стінгери” виглядали як супердосягнення.

Та оскільки згодом відбулася серйозна корекція позиції європейських союзників, з якими Байден постійно намагався координувати позицію, це відкрило шлях і для американців зробити ще більше.

Іншими словами, спрацював ефект: США готові зайти так далеко, наскільки європейці готові слідувати їм.

Особисте залучення Зеленського. Його постійні заклики – аж до відео англійською мовою, де він перераховував конкретні види озброєнь, – конче потрібні Україні.

Це той випадок, коли важливо не тільки, що просять, але хто просить. Понад те, у конкретному випадку важливо також, і коли саме просять.

Якби український президент робив це у США до війни, його навряд чи б почули (так, власне, і було).

Але від початку повномасштабної агресії все змінилося – рівень його популярності зріс настільки, що в опитуваннях довіри до лідерів країн у Сполучених Штатах він обігнав не тільки Байдена, але й інших закордонних лідерів – Макрона та Шольца.

Одна справа відмовляти президенту України, ім’я якого фігурувало у скандалі з імпічментом Трампа, а інша – тому, хто на шпальтах американських медіа фактично уособив героїчний спротив українського народу.

Відсутність серйозної реакції з боку Росії на постачання озброєнь.

Окрім періодичних загроз з боку російського міністерства закордонних справ вцілити по зброї, яка надходить до України, серйозних атак не було.

Отже, як бачимо, список факторів, які впливають на зміну підходів США, достатньо об’ємний.

З огляду на те, що запити української сторони до американської далеко не вичерпані, всі їх потрібно враховувати й ретельно опрацьовувати і надалі.

Дуже важливо тут розуміти, що з наближенням проміжних виборів у листопаді цього року внутрішньополітичні фактори відіграватимуть дедалі важливішу роль.

З одного боку, Байден має суспільний кредит довіри на активну підтримку України, з іншого – адміністрації починають адресувати все більше запитань, чому президент так багато опікується питаннями України і так мало питаннями, від яких безпосередньо залежить добробут пересічних американців.

Чимало залежатиме від того, наскільки українські збройні сили зможуть ефективно використовувати надані озброєння й дати гідну відсіч російським військам.

Якщо для України це питання виживання, то для Байдена – потужний аргумент, що його політика щодо України спрацювала.

Насправді за майже п’ятдесятирічну політичну кар’єру (більше, ніж загальний вік українського президента) у Байдена відверто бракує серйозних досягнень у сфері, якою він найбільше опікувався – зовнішньої та безпекової політики.

Війна Росії – це той випадок, коли перемога України дійсно буде не лише перемогою США та всього вільного світу, але і особистою політичною перемогою президента Байдена.

Українські збройні сили за час війни вже довели, що інвестиція в українську армію – це наразі ледь не найвдаліша інвестиція США в Україні.

Але навіть під час війни важливо доводити, що американські інвестиції в інші сфери теж не були марні, а війна не використовується як ширма, за якою відбувається відкат важливих реформ.

Зрештою, потрібно продовжувати працювати з американським суспільством. Неймовірно важливо, щоб це продовжував робити і особисто президент України, враховуючи рівень його популярності.

Для мене особисто незрозуміло, коли офіс Зеленського охоче йде на інтерв’ю до начебто опозиційних російських журналістів, але запити на ексклюзивні інтерв’ю від ключових американських медіа ігноруються місяцями.

Також важливо паралельно працювати на ключових європейських треках.

Схильність Байдена координувати принципово важливі міжнародні питання з європейськими союзниками у випадку з війною Росії працює таким чином, що США задають певну планку, і чим ближче до неї наближаються європейські союзники, тим більше у Вашингтона буде підстав цю планку підняти.

Авторка: Альона Гетьманчук, директорка Центру “Нова Європа”, асоційований старший аналітик Атлантичної Ради США

Категорії
Без категорії

«НОТАТКИ З КУХНІ «ПЕРЕПИСУВАННЯ ІСТОРІЇ» ВОЛОДИМИРА В’ЯТРОВИЧА ПЕРЕМОГЛИ В ІСТОРИЧНІЙ НОМІНАЦІЇ КНИЖКИ РОКУ 2021

ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕНЬ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ

Прес-реліз

Книга розповідає як Україна впродовж 30-ти років незалежності відкривала власне минуле, часто заховане під грифами «секретно» чи поховане буквально. Про непрості пошуки українцями себе під завалами російсько-радянських наративів та міфів.

Книга Володимира В’ятровича «Нотатки з кухні «переписування історії» (видавництво «Наш формат») стала лауреатом конкурсу Книжка року 2021 і перемогла в номінації «Минувшина. Популярні видання/історична публіцистика»

Книга розділила перше місце із виданням «Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Енциклопедія у 4 томах».

«Нотатки з кухні «переписування історії» — це статті, колонки, інтерв’ю історика Володимира В’ятровича, у яких ідеться про національну ідентичність, Голодомор, визвольну боротьбу й «людей волі», Помаранчеву революцію і Євромайдан, матеріали під грифом «цілком таємно», які одного дня стали «цілком нетаємними». Значну частину цієї історії автор ретельно дослідив, а ще частину — допомагав творити.

«Ця книжка — про те, як українці писали історію власної держави. Зараз кров’ю і людськими життями ми творимо історію не лише України, а і всієї Європи. Тому саме зараз важливо, що ми говорили про неї від першої особи, щоб розповідали всьому світові свою історію, яка є корінням російсько-української війни, що відбувається зараз, і підґрунтям нашого незламного спортиву», — наголосив Володимир В’ятрович.

Зараз історик, народний депутат записує «Нотатки з виру історії» — тексти українською та англійською мовами, а також відео, в яких показує історичні витоки і паралелі сьогоднішніх подій.

Дивитися «Вир історії», щоб дізнатися більше про історичні причини цієї війни, можна на ютуб-каналі Volodymyr Viatrovych, читати у Facebook та Телеграм.

Довідка. Володимир В’ятрович — PhD,  історик, дослідник історії українського визвольного руху. Народний депутат України від 2019 року.  Володимира В’ятровича медіа називали «хакер архівів КГБ», коли на посаді директора архіву Служби безпеки України розсекретив доти таємні радянські документи та організував відкритий доступ до них. Його книги про українську історію перекладені англійською, чеською та польською. Він — персона нон-грата в Росії з 2008 року, бо відкрив для всього світу секрети спецслужб СРСР, які Росія старанно оберігає і досі.  У 2010—2011 роках В’ятрович працював в Українському науковому інституті Гарвардського університету, Львівському національному університеті імені Івана Франка. Викладав в Українському католицькому університеті та Києво-Могилянській академії, очолював Центр досліджень визвольного руху — неурядову організацію, яка є членом Європейської платформи пам’яті та сумління. Як керівник Інституту національної пам’яті у 2014—2019 роках був серед ініціаторів декомунізаційного пакету законів, згідно якого повністю відкрито усі архіви радянських спецслужб, проведено декомунізацію публічного простору України, перейменовано десятки тисяч комуністичних назв міст, сіл та вулиць, визнано борців за незалежність України та запроваджено нову реабілітацію несправедливо засуджених радянським режимом.  Лауреат премії імені Василя Стуса — 2012 за розкриття таємниць архівів радянської спецслужби від ЧК до КҐБ та актуальну публіцистичну працю «Історія з грифом “Секретно”», лауреат Книжкового рейтингу – 2012 Національної спілки письменників, Лауреат Форуму видавців у Львові 2003, 2009, 2014 роках, премії імені Леся Танюка «за збереження історичної пам’яті» у 2019 році.  Автор і співавтор 15 книжок з історії України ХХ століття.

Категорії
Без категорії

ГЛАВА УГКЦ РОЗПОВІВ ПРО ЕКУМЕНІЧНИЙ ВИМІР ВІЙНИ В УКРАЇНІ

П’ятниця, 06 травня 2022

3-6 травня у Ватикані проходила Пленарна зустріч Папської ради у справах єдності християн. Окрему увагу було присвячено темі війни в Україні. Про її екуменічний вимір на локальному та глобальному рівнях розповів Блаженніший Святослав, Глава і Отець УГКЦ.

«Ми знаємо із заяви російського президента, що ця війна має два головні завдання: демілітаризація та денацифікація України. Демілітаризація означає остаточне знищення української держави та її військового потенціалу з метою реалізації наступного завдання – так званої денацифікації. І це виразно доводить, що головним завданням Росії є знищення українського народу».

Блаженніший Святослав наголосив, що інструкції, якими послуговуються російські військові у своїх діях в Україні, «можна назвати підручником з геноциду, згідно якого наш народ має бути знищений».

«Те, що сталося в Україні, – це жахлива гуманітарна катастрофа, внаслідок якої 10 мільйонів українців були змушені покинути власні домівки, і 5 мільйонів покинути країну, а в окупованих і пізніше звільнених містах та селах ми побачили такі трагічні явища як братські могили. Сьогодні ці місця є місцями спільної молитви православних, католиків, протестантів, євреїв, мусульман». Окрім жорстоких вбивств, Блаженніший Святослав вказав на злочини сексуальних насильств «жінок, дітей, чоловіків», а також знищення культових споруд: «Впродовж 70 днів війни майже 100 церков, монастирів і релігійних споруд були зруйновані».

«В цій трагедії релігійні спільноти об’єдналися як ніколи», – розповів Блаженніший Святослав. «Наша Всеукраїнська рада Церков та релігійних організацій представляє 95 відсотків релігійної спільноти України. За час війни ми видали 17 різних звернень. Вночі, напередодні російської атаки, ми звернулися до російського президента із закликом не розпочинати війни. Ми, представники Церков та релігійних організацій, запропонували нашу посередницьку місію: якщо політики і дипломати не змогли відвернути війни, то ми запропонували себе в якості посередників миру».

В перший день війни ВРЦіРО виразно засудила російську агресію та продемонструвала готовність співпраці для порятунку людей. «Ми також звернулися до релігійних лідерів Білорусії з проханням докласти всіх необхідних зусиль, щоб уникнути участі білоруських військ у війні проти України. Вартує наголосити, що представники Української Православної Церкви Московського патріархату брали активну участь в опрацюванні цих звернень та їх передачі російським адресатам».

В цьому контексті Блаженніший Святослав розповів про «кризу ідентичності» УПЦ МП в контексті війни в Україні. «У силу багатьох скандальних фактів ця Церква сьогодні

відчуває себе маргіналізовано та витісненою з життя українського народу, хоча більшість зруйнованих храмів належать саме цій конфесії».

З екуменічної точки зору, вважає Глава УГКЦ, «війна в Україні була виразно засудженою», і вказав на різного роду ініціативи, спрямовані до Патріарха Кирила, «однак, на жаль, збоку РПЦ ми не почули жодного слова засудження цієї “святотацької” війни, а радше навпаки».

Так само на глобальному рівні екуменічних відносин російська агресія була виразно засудженою. В цьому контексті Блаженніший Святослав висловив вдячність Папі Франциску, Патріарху Варфоломію, Всесвітній екуменічній раді за публічне звернення секретаря о. Сауки до Патріарха Кирила із закликом засудити війну, а також відзначив зусилля Кентерберійського архиєпископа Джастіна Велбі для засудження війни в Україні.

«На наступну неділю після початку війни Патріарх Кирил сказав, що ця війна має метафізичний характер і є війною цінностей, а тому є не лише оправданою, але має завдання захистити православ’я. Аналіз такого оправдання війни показує нам велику небезпеку не лише для Російської Православної Церкви, але для всього християнства загалом», – наголосив Блаженніший Святослав. Така аргументація, вважає Глава УГКЦ, подібна до ідеології ІДІЛ та її розуміння держави. «На жаль, Російська Православна Церква стала заручницею державної доктрини Путіна, що було виразно засуджено авторитетними православними богословами місяць тому».

Підсумовучи свою доповідь, Блаженніший Святослав наголосив, що «війна в Україні ставить перед нами два важливі виклики: найперше, потрібно переосмислити соціальне вчення Церкви на тему війни та миру. Друге завдання – вивчити питання відносин Церкви та держави. Ми спостерігаємо очевидну потребу випрацювати нову правильну термінологію для опису сучасних викликів у цих сферах, а також мати відвагу на екуменічному рівні дати правильні відповіді на ці небезпеки».

 

Секретаріат Глави УГКЦ в Римі

 

Категорії
Без категорії

ВЕЛИКОРОСІЙСЬКИЙ ШОВІНІЗМ – НЕЗРУЧНИЙ ПРИКЛАД

У виданні «The New York Review of Books» від 12 травня 2022 року Гарі Сол Морсон переглянув два останніх переклади романів Олександра Солженіцина «Червоне колесо/вузол III (8 березня-31 березня): книга 3» і «Між Дві віхи: книга 2, Вигнання в Америці, 1978-1994». За звичайних обставин я б і бровою не підняв, і не прочитав би огляд. Але йде війна, кричущий прояв російського імперіалізму. Солженіцина, який був відомим дисидентом, рідко називали російським шовіністом та імперіалістом, яким він був.

Пан Морсон, передчуваючи сучасну злочинність російських імперіалістів, вирішив написати наступне:

«Передбачаючи конфлікти, які можуть виникнути врешті-решт, якщо Україна з її численним російськомовним населенням і її тісними культурними зв’язками з Росією вирішить відокремитися, Солженіцин, який вважав себе і росіянином, і українцем, сподівався запобігти руйнівному конфлікту, який ми бачимо сьогодні».

Очевидно, намагаючись ще більше ввести в оману, Морсон повідомляє читача, що дівоче прізвище матері Солженіцина було Щербак, українське прізвище.

Насправді Солженіцин був далекий від подвійної лояльності чи демократичної обачності. Після здобуття Україною незалежності він писав:

«Не вся Україна в її нинішніх формальних радянських кордонах справді є Україною. Деякі регіони… явно більше схиляються до Росії. Щодо Криму, то рішення Хрущова передати його Україні було абсолютно свавільним».

Морсона заперечуваня на рівні апологету. Багато єврейських учених звинувачують Солженіцина також в антисемітизмі. Морсон згадує лихо російського антисемітизму, про який Солженіцин був свідомий і чутливий. Морсон вказує на те, що Солженіцин захищався від цього звинувачення. Морсон писав:

 

«Звинувачення в антисемітизмі особливо образило Солженіцина, який, як визнали деякі критики, захищав єврейських дисидентів і право євреїв на еміграцію, щоб уникнути релігійних та інших переслідувань в СРСР».

Солженіцин був закоханий у царську імперію. Він твердо вірив у реформи російського царського прем’єр-міністра Столипіна, який був убитий у Києві і вбивцем який виявився євреєм Дмитром Богровом. Примітно, що Богров стверджував, що його вбивство Столипіна було мотивовано як помста за антисемітизм Російської імперії.

Російський шовінізм і процарська політика Солженіцина значною мірою відповідають за звинувачення на його адресу в антисемітизмі. Це питання було розглянуто Морсоном у своєму огляді. Те, що не було розглянуто, так це погляд Солженіцина, що Росія має бути російською.

Для Солженіцина той факт, що євреї становили непропорційну кількість більшовиків та їхніх спецслужб, підкреслював його неросійський, інтернаціоналістичний характер. Насправді євреї становили непропорційну кількість комуністів в Америці також у 1930-х і 1940-х роках. Чи робить відмітка цього факту людину антисемітом? Ні!. Однак підкреслювати цей факт і повторювати його знову і знову, щоб розпалити ворожнечу, є формою антисемітизму. Справді, у своїй «Двісті років разом» Солженіцин підкреслював цей факт.

Навіщо братися за Солженіцина? Тому що він був дуже традиційним, типовим росіянином, і це робить його дуже небезпечним. Він був і залишається високоповажним на Заході як автор «Архіпелагу ГУЛАГ» та інших літературних та дисидентських творів. Разом з Андрієм Сахаровим він був квінтесенцією російського радянського дисидента. На відміну від Солженіцина, Сахаров не був російським імперіалістом.

Спадщина Солженіцина як російський антиукраїнський і антисемітський голос настільки ж важлива, як і його дисидентська і літературна діяльність. Як тільки світ пізнає російську темну душу Солженіцина, він визнає або, принаймні, почне визнавати цю фундаментальну рису російської природи. Шовіністичні висловлювання Солженіцина сьогодні особливо важливі. Тому настав час визнати, що Солженіцин для літератури такий же, як Путін для політики, незважаючи на вибачення Морсона.

Якщо президент Джордж Буш зазирнув у душу Путіна і відійшов, принаймні спочатку, із сприятливим враженням, але був серйозно розчарований пізніше, то глибший погляд у типову російську душу, як-от Солженіцина, має вирішальне значення для глобальної безпеки.

Постійна ядерна російська загроза – це не той світ, якого ми хочемо. Це дорівнює, якщо не більш небезпечним, ніж глобальне потепління. Урок, який слід засвоїти, полягає в тому, що більшість росіян з точки зору шовінізму та імперіалізму піднімаються принаймні до рівня Олександра Солженіцина, як би ним не захоплювалися на Заході. Таким чином, смерть Володимира Путіна була б лише тимчасовою відстрочкою.

Російське суспільство рясніє шовіністами та імперіалістами. Для цього потрібно набагато більше, ніж зміна режиму. Наполеглива пильність і принциповий підхід мають бути нашим мандатом. Тільки за останні п’ятнадцять років москалі вторгнулися у Грузію, Крим, Донбас, збили цивільний літак з 298 жертвами, поповнили воєнні злочини проти мирного населення у Сирії і за це все не зазнали поважного покарання. Наразі треба знейтралізувати будь яким способом Путіна розуміючи, що це тимчасове. Пересічний москаль дорівнює шовінізму Солженіцина. Його вилікувати можна тільки постійним каранням.

 

Категорії
Без категорії

ЖУРНАЛІСТИ МОЖУТЬ НАБЛИЗИТИ ТРИБУНАЛ ДЛЯ ПУТІНА, – ПРАВОЗАХИСНИКИ

Центр Громадських Свобод

25 квітня 2022

Учасники глобальної ініціативи “Розірвати коло безкарності за воєнні злочини Росії” (стисла назва “Трибунал для Путіна”) провели декілька інформаційних сесій щодо правильного документування воєнних злочинів для журналістів “Суспільного” (Національної суспільної телерадіокомпанії України).

Під час сесії журналісти ознайомилися із принципами документування, з’ясували різницю між військовими та воєнними злочинами, дізналися про характеристики злочину проти людяності. Не менш важливим для представників медіа було зрозуміти,  навіщо потрібне документування недержавними  організаціями, а не лише урядовими структурами.

“Справжні журналісти завжди відчувають свою професійну відповідальність в умовах війни. Інформація від ЗМІ є підґрунтям рішень, які суспільство приймає зараз: їхати – не їхати, збирати шоломи чи аптечки, відновлювати бізнес, чи йти волонтерити. Але одна з найголовніших можливостей журналістів – зафіксувати події того історичного  періоду, який нині переживає Україна – всі її втрати, перемоги. Саме така якісна документалістика допоможе журналістам повпливати на ті рішення, що будуть ухвалені міжнародним правосуддям та визначать місце нашого суспільства в майбутньому”, – прокоментувала Олександра Романцова, виконавча директорка Центру Громадянських Свобод.

Під час заняття висвітлювалися й практичні моменти процесу документування: як потрібно питати та знімати, щоб репортажі могли стати частиною документування? Як говорити з тими, хто пережив різні злочини: обстріли чи тортури?

“Збір точної та детальної інформації є тим, що має бути основою журналістської діяльності. На таких же принципах будується і робота документаторів фактів воєнних злочинів. Якісне поєднання цих двох напрямків діяльності дасть можливість не лише налагодити ефективну співпрацю, а й зібрати необхідні докази для притягнення винних осіб до відповідальності”, – вважає Сергій Мовчан, координатор напряму документування воєнних злочинів УГСПЛ.

«Час від часу ми відчуваємо, що просто розповісти історію, показати подію — тепер замало. По всій країні ми працюємо у самому епіцентрі подій і відчуваємо, що наша робота може бути більшою, тому хочемо, аби вона стала в нагоді і в кримінальних провадженнях в Україні, і у міжнародних судах — саме з цим ми і звернулися до правозахисників. Ці сесії стали для нас не просто корисними, а прикладними. Нас чекає величезна робота з відновлення справедливості і поширення правди про те, що російська армія вчиняє в Україні», — додала Ангеліна Карякіна, головна продюсерка інформаційного мовлення “Суспільного”.

Ініціатива “Трибунал для Путіна” пропонує іншим медіа провести для них такі інформаційні сесії. А також закликає усіх журналістів зробити свій внесок у покарання воєнних злочинців через співпрацю з правозахисниками. Нижче перелік кроків:

Передати нам контакти жертв/свідків воєнних злочинів, які дали вам згоду на передачу їхніх даних.

Передати нам фото та відео, які ймовірно містять інформацію, що свідчить про вчинення воєнних злочинів із будь-якими застереженнями (наприклад, не для публікації, тільки для внутрішнього використання в цілях розслідування).

Передати нам результати журналістських розслідувань та зібраних для цих цілей документів, аудіо чи відео записів та іншої інформації, яка допомагає ідентифікувати воєнних злочинів чи свідчить про вчинення воєнних злочинів.

Також можлива співпраця у підготовці спільних продуктів та журналістських розслідувань між журналістами та із залученням юристів та документаторів від ініціативи “Трибунал для Путіна”.

І будь-які ваші пропозиції до співпраці, які ми не врахували у попередніх пунктах.

Контактна особа: Роман Неколяк, Центр громадянських свобод, тел. +380963476209

e-mail: tribunal_for_putin@helsinki.org.ua

Довідково: Глобальна ініціатива “Розірвати коло безкарності за воєнні злочини Росії” (стисла назва “Трибунал для Путіна”) була створена у відповідь на повномасштабну агресію РФ у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, в яких вбачаються ознаки злочинів за Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах країни, що стали об’єктом нападу. Ініціатива проводить активну роботу на міжнародному рівні, щоб використати чинні механізми в ООН, Раді Європи, ОБСЄ, ЄС та Міжнародному кримінальному суді для зупинення брутальності цих порушень.

Унікальність ініціативи: її методологія документування дозволяє майже поденно відтворити хронологію вчинення воєнних злочинів, починаючи із 24 лютого, використовуючи принцип зуму (ми йдемо від області до найменшого населеного пункту). Наразі це єдина ініціатива, яка побудувала роботу сітки на основі регіональних організацій, кожна з яких відповідає за конкретну область та до початку повномасштабного вторгнення працювала там роками.

Учасники ініціативи: Українська Гельсінська Спілка з прав людини, Харківська правозахисна група, Центр громадянських свобод, Truth Hounds, La Strada, Екологія – Право – Людина, Івано-Франківська обласна організація “Молода Просвіта”, Чугуївська правозахисна група, Північна правозахисна група, Черкаський правозахисний центр, Херсонський обласний фонд милосердя та здоров’я, Херсонське відділення Комітету виборців України, Територія успіху в Кропивницькому, Одеське  обласне  відділення Комітет виборців України, громадська організація “МАРТ” в Чернігові, Освітній дім прав

людини у Чернігові, Подільська правова ліга, Правозахисна група “СІЧ” в Дніпрі, Центр правових та політичних досліджень “СІМ” у Львові, громадська організація «Бахмат». До ініціативи також долучилися громадські приймальні УГСПЛ у Краматорську, Торецьку, Маріуполі, Покровську, Чернівцях, Запоріжжі, Ужгороді.