“ПОГОВІР УСЕ СТРЯСАЄ ТА ХИТАЄ СВІТ УВЕСЬ!”

Автор: Алік Гомельський

6 лютого 2024

Вивчаючи події щодо дивізії Ваффен СС Галичина та скандалу навколо Ярослава Гуньки, який відвідав Канадський Парламент, я не міг позбутися нав’язливого фону цих рядків:

 

“…Поговір спочатку ніжно

Вітерцем шумить, воркоче,в

Крадькома так любо, втішно

Людське вухо ледь лоскоче,

Дзюркотить він, як струмок.

Непомітно, полегеньку, протікає всюди, всюди,

Він поволі всьому люду,

Серце й розум оплітає,

З уст до уст усе літає, мов поезії рядок!

Дужче, дужче щогодини виростають наговори,

Пересуди, суди, крики через ліс, долини й гори,

Загриміли, покотились від землі і до небес!

Гомін дужче наростає,

Ось людей став жах стискати…

Далі, наче грім гармати,

Поговір усе стрясає та хитає світ увесь!

А на кого поговори, той, стерпівши всі докори,

Гине, всім чужий, у горі, мов страховище якесь!

Так, гине він!..”

 

Як інтриган дон Базіліо, на сцені Валдайського дискусійного клубу восени 2023 року, з цією популярною арією, виступив президент Росії Путін.

Відповідно до вивірених прийомів пропаганди, керівник Росії та офіцер радянського аналога Гестапо, вміло наповнив свою коротку промову брехнею, дезінформацією, інсинуаціями та патетичними звинуваченнями. Наприклад:

– «…всі аплодували цьому нацистові…людині, яка особисто, своїми руками вбивала єврейське населення України…»

– «…німецькі фашисти створили цю дивізію Галичина насамперед для знищення мирного населення…»

– «…і коли президент України аплодує людині, яка особисто винищувала євреїв, чи хоче він сказати, що Голокосту не було?…».

 

Йшлося про присутність колишнього солдата дивізії Ваффен СС Галичина Ярослава Гуньки на урочистому засіданні Парламенту Канади на честь відвідин країни президентом України Володимиром Зеленським. Показовим є факт, що справи самого Гуньки та дивізії Галичина неодноразово та ретельно розслідувалося юридичними комісіями, як Канади, так і інших країн. Сам Ярослав Гунька ніким і ніколи не був визнаний воєнним злочинцем.

Незадовго до арії президента Путіна на Валдаї, Міжнародний кримінальний суд видав ордер на його арешт для розслідування скоєних ним воєнних злочинів. Таким чином, весь світ прислухається до хибних звинувачень висловлених на адресу невинної людини, з вуст істоти підозрюваної у скоєнні особливо тяжких воєнних злочинів.

Твердження, подібні до валдайських, вносять розбрат між українцями та євреями. Вони покликані створювати сильну турбулентність та уповільнювати розвиток у всьому суспільстві загалом. Російські пропагандисти на чолі з Путіним створюють враження, що нібито вони захищають пам’ять про єврейські жертви, але насправді цілеспрямовано підводять до протилежного – сумнівів у правдивості жахів Шоа та підживлення агресивного антисемітизму у світі.

Для виключення можливості інсинуацій та елементарної плутанини важливо називати все своїми іменами. Або говоримо: 14 гренадерська дивізія Ваффен СС Галичина, або, для стислості, дивізія Галичина, щоб не плутати її з поліцейськими полками СС під номерами від 4 до 8. Ці поліцейські підрозділи хоч і називалися Галичанськими, але ніякого відношення до самої дивізії (у складі якої було три піхотні полки під номерами 29, 30 і 31) не мали і її керівництву не підпорядковувались.

 

Вивчивши матеріали Нюрнберзького трибуналу та висновки комісії Жюля Дешена в Канаді, будь-якому досліднику стає зрозуміло, що дивізія Галичина створювалася виключно як фронтове формування, і навіть умовою її створення було зазначено, що це формування не буде задіяне на Західному фронті і не займатиметься репресіями проти мирного населення. Також, незважаючи на загальну практику як СС, так і Ваффен СС, у дивізію Галичина було відправлено капеланів.

На противагу заявам деяких істориків, підготовка дивізії проводилася за типовими армійськими стандартами: тактика бою, навчання стрільбі з легкого та важкого озброєння, протитанкова оборона, зв’язок, бойова саперна та інженерна справа. Ці навички повною мірою стали в нагоді військовослужбовцям дивізії у битві під Бродами, де вони протистояли частинам Червоної Армії. Перевага радянських військ була величезною – у 4 рази за людськими ресурсами, у 5,5 разів за артилерією та у 6,5 разів за бронетехнікою.

 

Дивізія створювалася в період з осені 1943 року до весни 1944 року, коли єврейство Галичини вже було по суті знищено нацистами, а євреї, що дивом вижили в цій бойні, ховалися або у Праведників, або приєдналися до партизанського руху, включаючи природно Українську Повстанську Армію (УПА). Тобто безпосередньо до Шоа (або Голокосту) дивізія Галичина не мала відношення.

Важливо усвідомити, що СРСР та його спадкоємиця путінська Росія розігрувала та продовжує розігрувати у питанні дивізії “єврейсько-українську карту”.

Наведені відомості підтверджують і заяви відомих єврейських та не-єврейських вчених. Наприклад, Генрі Абрамзона, декана Ландер-коледжу у Нью-Йорку, фахівця з українсько-єврейської історії. У своєму інтерв’ю він зазначив, що: “…дивізія Галичина насправді була винятком із усіх правил…”.

Я повністю погоджуюся з професором Абрамзоном. Незважаючи на те, що на Нюрнберзькому трибуналі СС була визнана злочинною організацією, особи, які не вчинили військових злочинів, не були визнані злочинцями.

Керівники ВААД – Асоціації єврейських організацій та громад України зазначили, що, спираючись на дослідження та публікації багатьох українських та особливо єврейських істориків, сьогодні ми набагато ясніше бачимо найскладнішу історію наших народів, які, пройшовши довгий історичний шлях, сьогодні спільно протистоять агресії імперіалістичної Росії, яка порушила всі правові та людські норми і загрожує зараз усьому демократичному світу розв’язуванням нової Світової війни.

Звернемося до історії зі звинуваченнями дивізії Галичина у причетності до Шоа. Зокрема до згаданої раніше комісії Дешена. У розсекреченому документі СБУ з архіву КДБ від 1985 року йдеться про те, що американська влада була змушена створити спеціальний слідчий відділ (OSI) при Міністерстві юстиції, на підставі матеріалів, які СРСР різними шляхами передав на Захід.

 

До цих, так званих матеріалів, входила брошура «Щоб ми не забули», створена двома комуністами українського та єврейського походження. Вони базувалися на сфальшованій інформації, наданій їм КДБ СРСР. Доказом цього є розсекречена записка начальника КДБ України Федорчука керівнику Комуністичної партії України Щербицькому від грудня 1973 року: «…щоб розпалити ворожнечу між сіоністами та українськими націоналістами, брошуру «Щоб ми не забули» було опубліковано в США… один з керівників української організації «Ліга американських українців», який нещодавно відвідав Україну, мав можливість стверджувати, що мав у своєму розпорядженні матеріали, використані в брошурі, і виступив «автором» і видавцем брошури…». Зверніть увагу, що слово автор в оригінальному документі КДБ було взято в лапки.

Поряд із цією брошурою та іншими подібними матеріалами, в СРСР було створено кілька пропагандистських документальних стрічок. Вищезгаданий документ КДБ від 1985 року також проливає світло на те, що поряд із США пропагандистської атаки з боку СРСР зазнала Канада. У результаті уряд Канади був змушений створити Комісію Жюля Дешена. КДБ зазначив, що впровадив у канадську впливову газету “Торонто Стар” матеріал під назвою “Ми звинувачуємо” про нібито каральну діяльність дивізії Ваффен СС Галичина. Совєти були дуже задоволені, що через їхню дезінформаційну діяльність українці на Заході змушені були спрямувати зусилля та матеріальні ресурси на свій захист від брехливих звинувачень, а не на протистояння з СРСР.

Наївність Заходу полягала і полягає зараз у сумніві, чи здатний, і чи достатньо цинічний, Радянський Союз, щоб створювати та поширювати у світі подібну брехню. Ми маємо докази, що СРСР це добре вмів і успішно робив.

 

У манускрипті книги «Лабіринти КДБ», авторства радянського сіоніста і в’язня ГУЛАГу Авраама Шифріна, є унікальні і приголомшливі докази того, що НКВС та КДБ активно фабрикували справи проти колишніх радянських громадян, які перебували в британських і американських окупаційних зонах. Шифрін зазначав, що єдиним гріхом цих втікачів була їхня робота під час нацистської окупації танцюристами, музикантами, бухгалтерами, водіями та прибиральницями у різних організаціях – від міських до торгових та транспортних. На резонне питання Шифрина «а де ж вбивці, які допомагали нацистам?», працівники НКВС відповідали, що спочатку після повторної окупації територій Червоною Армією всіх розстрілювали без суду та слідства.

Решту ж втікачів після війни поступово вивозили назад до СРСР. Зазвичай це робили силовики під виглядом учасників комісій із репатріації громадян СРСР. Вони організовували або пряме викрадення та примусове видворення в СРСР, або вимагали видачі втікачів за допомогою фабрикації на них різних справ. Пред’являючи такі сфальшовані справи, Радянський Союз вимагав від Союзників депортації уявних убивць, ґвалтівників та грабіжників.

Військовий юрист і слідчий МВС по кримінальних справах, Шифрін, був добре обізнаний про цю діяльність радянських органів влади.

Відразу після закінчення Другої Світової війни, а також і під час війни, СРСР вивозив з Німеччини цілі склади паперу, друкарських машинок, чорнил, олівців та іншого канцелярського приладдя, включаючи, звичайно, печатки та бланки всіляких документів. Усе це дбайливо зберігалося у Москві для подальшого використання. Авраам Шифрін особисто був свідком того, як такі матеріали перевозилися з Мінська, Вільнюса та Каунасу. Архіви гестапо та інших нацистських установ були ретельно вивезені навіть із таких невеликих містечок як, наприклад, Гумбіннен (зараз Гусєв, Росія), не кажучи вже про магістрат Кенігсберга (зараз Калінінград, Росія). Свідоцтво Шифрина про це підтвердив також офіцер КДБ Хохлов, який втік на Захід у 1952 році.

Я радий тому, що уряд Канади та міністр по справах Імміграції, біженців та громадянства Марк Міллер оголосили про вихід нової версії доповіді професора історії Альті Родаль. Ця повна версія оприлюднена на запит, зроблений відповідно до Закону про доступ до інформації. Вона розсекречує та розкриває інформацію, яка раніше була недоступна.

Професор Родаль входила до складу комісії Жюля Дешена в середині 1980-х років і я повністю згоден з її персональними висновками, як експерта з історії: “…Однак не встановлено, що військовослужбовці дивізії Галичина використовувалися як охоронці концтаборів. Підсумовуючи: Хоча затвердження про скоєння воєнних злочинів Дивізією, як підрозділом, можуть вимагати подальшого розслідування, суттєвих доказів на підтримку цих тверджень на сьогоднішній день не отримано. Більш гострий, хоч і важкий шлях розслідування буде зосереджений на біографіях окремих членів Дивізії до їхнього приєднання до Дивізії…”. Пізніше, таке розслідування персональних справ військовослужбовців дивізії було проведено Комісією.

Також згоден з думкою професора Родаль, про те, що дії осіб, які вчинили воєнні злочини, повинні бути ретельно розслідуванні, винні у злочинах мають бути позбавлені канадського громадянства і покарані незважаючи на те, як давно ці злочини були скоєні. Лише одне доповнення – закон має карати реальних злочинців, а не уявних чи тих, кого звинуватили несправедливо.

Професор Родаль торкнулася питання, яке найчастіше вислизає від уваги істориків та політологів. У своєму звіті вона зазначила: “…Союзники не визнавали українців як окрему національну групу до літа 1947 року. Згідно з британською директивою від 29 грудня 1945 року, особи, які прибули з України, повинні були класифікуватися як громадяни країни, в якій вони мешкали на 1 вересня 1939 року, а за умовами Ялтинської угоди, всі особи, які мешкали на радянській території станом на 1 вересня 1939 року, мали бути повернуті до СРСР…”.

 

Незважаючи на абсолютно безпідставні звинувачення в упередженості та недбалості, комісія Дешена провела разючу роботу. Основний висновок комісії був такий:

Дивізія Галичина не повинна засуджуватись як група, приналежність до дивізії Галичина сама по собі не може бути підставою для ініціації судового розгляду.

 

У підсумкових документах також було зазначено, що Комісія неодноразово намагалася отримати компрометуючі докази на військовослужбовців дивізії, які, ймовірно, знаходилися в розпорядженні Симона Візенталя. Для цього комісія провела кілька усних та письмових перемовин із самим Візенталем та його повіреним Мартіном Мендельсоном, але безуспішно. Усі телефонні дзвінки, листи, а також персональна зустріч Візенталя з юрисконсультом Комісії в Нью-Йорку 1 листопада 1985 року, після якої були й подальші прямі контакти, не принесли жодних позитивних результатів, крім обіцянок. Таким чином, було очевидно, що список із 217 військовослужбовців дивізії Галичина, наданий Візенталем, був абсолютно марним і змушував канадський уряд через RCMP та Комісію виконувати значний обсяг безцільної роботи.

 

Чи не ці архівні відомості закликають опублікувати Канаду, шведський історик Пер Андерс Рудлінг і американський історик Джаред Макбрайд у своїй статті “By opening up the archives, Canada can finally address its past with Nazi war criminals” в газеті Globe and Mail від 27 січня 2024 року?? До речі, їхнє апелювання до якості американського правосуддя та кількості позбавлених громадянства та депортованих зі США чомусь не включає опис ганьби юридичної системи США по справах Федоренка та Дем’янюка. Міркую, історикам Макбрайду та Рудлінгу слід уважно вивчити справу Demjanjuk v. Петровський (осінь 1993 р.), перш ніж нападати на канадське правосуддя з подібними звинуваченнями.

Взагалі, який сенс наводити в приклад дії OSI, щодо якої судом в Огайо було визначено: «…Адвокати OSI діяли з нерозважливою зневагою своїм обов’язком перед судом і зобов’язаннями з розкриття інформації, не розкривши принаймні три комплекти документів, що знаходилися в їхньому розпорядженні до того, як справа проти Дем’янюка дійшла до суду…»?

 

Вердикт суду в Огайо взагалі був приголомшливим: «.…Отже, ми вважаємо, що адвокати OSI діяли з безрозсудною зневагою до істини і до зобов’язань уряду не робити жодних кроків, які б завадили опоненту представити свою справу повністю і чесно. Це було шахрайством в суді за обставин цієї справи, коли, за нерозсудливістю допустивши провину Дем’янюка, вони не виконали свій обов’язок надати виправдувальні матеріали на прохання Дем’янюка…».

За дуже дивним збігом обставин Мартін Мендельсон, повірений у справах Симона Візенталя, обіймав посади прокурора та начальника спеціального судового підрозділу служби імміграції та натуралізації в Міністерстві юстиції США, а також був заступником директора із судових розглядів Управління Спеціальних Розслідувань (OSI).

Станом на 1 лютого 2024 року всі документи комісії Дешена розсекречені та опубліковані, за винятком персональних даних осіб, справи яких розглядалися. Це підтверджує й офіційно опублікована заява уряду Канади: «…Хоча додаткова інформація, яка з часом більше не є конфіденційною, тепер може бути розкрита, деяка частина інформації, як і раніше, залишається захищеною відповідно до Закону про доступ до інформації та Закону про конфіденційність…».

 

Підіб’ємо підсумок.

Професор Пол Роберт Магочі, завідувач кафедри україністики Університету Торонто у своєму офіційному відкритому листі чітко заявив: «…просто немає доказів того, що дивізія Галичина брала участь у воєнних злочинах, пов’язаних із Голокостом проти євреїв чи етнічними чистками. Не в інтересах Канади, щоб політики та засоби масової інформації спотворювали історичне минуле та зганьбили репутацію людини заради отримання якоїсь уявної переваги на канадській політичній арені…».

 

Пам’ятати трагічні сторінки минулого нам всім необхідно для того, щоб ці драми ніколи не повторювалися. Щоб чергового карлика, що приміряє шапку Мономаха та вуса померлих тиранів, не тягнуло на руйнування мирних міст і здійснення геноциду. Для цього необхідно ретельно розібратися в подіях минулого, які зачіпають як нині живих, так і нащадків тих, хто лише нещодавно покинув цей світ. Нам всім необхідне вивчення історії, без кліше, упереджень та міфів. Ці знання необхідні і для того, щоб засудити справжніх злочинців, а не скривджених та довільно призначених, як це нещодавно було зроблено з канадським громадянином Ярославом Гуньком.