Категорії
Без категорії

УКРАЇНСЬКА МОЛОДІСТЬ

МИХАЙЛО ДУБИНЯНСЬКИЙ

Українська ПРАВда

Субота, 27 СЕРПНЯ 2022.

“Більшість молодих людей починають ліворуч і закінчують праворуч. Я пройшов шлях назад”, – так казав про себе європейський політичний довгожитель Франсуа Міттеран. У 1990-х, під кінець свого багаторічного президентства, йому довелося виправдовуватися перед усією Францією.

 

Лідер соціалістів і ветеран Опору, в молоді роки він встиг зблизитися з профашистським рухом кагулярів та попрацювати на колабораціоністський уряд Віші. Однак мільйони французів, які двічі обирали Міттерана на найвищу державну посаду, майже нічого не знали про сумнівні подробиці його біографії.

 

Єдине фото, на якому майбутній президент перебуває в компанії маршала Петена, було виявлено в архівах у 1970-ті, але тоді залишилося неопублікованим. А широкого розголосу все це набуло лише 1994 року, коли журналіст П’єр Пеан випустив скандальний біографічний бестселер “Французька молодість”, присвячений Міттерану.

 

Сьогодні ця історія виглядає ілюстрацією старих добрих доцифрових часів. Уявити щось подібне у ХХІ столітті практично неможливо.

 

В добу інтернету приховування колишніх ілюзій і політичних помилок стає нездійсненним завданням: інформації про публічних осіб занадто багато, і доступ до неї занадто простий. Сказане, написане і відзняте десять, п’ятнадцять чи двадцять років тому за лічені хвилини опиняється на теренах мережі та виноситься на суд користувачів.

“Українська молодість”: так можна визначити період після 1991 року, коли формально незалежна країна ще не знайшла себе і не визначилася зі своєю історичною долею. Коли Київ був прив’язаний до Москви не менше, ніж вішистська Франція – до Третього Рейху.

 

Коли проросійські та прорадянські погляди були поширені в Україні, а нині неприпустиме здавалося цілком нормальним. Численні сліди цього часу збережені у величезній цифровій пам’яті.

 

Олексій Арестович – висхідна зірка вітчизняного політикуму, улюбленець публіки після 24 лютого та потенційний кандидат у президенти. Але в серпні увагу соцмереж привернуло його фото в компанії російського фашиста Дугіна, датоване 2005 роком. І приклад зі скандальним радником Банкової аж ніяк не унікальний.

 

Колишній генпрокурор Юрій Луценко – один із найяскравіших українських VIPів, які вступили до лав ТРО Збройних сил України та воюють на фронті. Але на фото з 2003-го його зображено в оточенні комуністичної символіки та українофобських гасел.

 

Нинішній президент Володимир Зеленський уособлює українську стійкість у війні з Росією в очах усього вільного світу. Але президентські хейтери не забувають про старі відеозаписи, де майбутній глава держави відпускає ганебні жарти.

Петро Олексійович Порошенко залишається неформальним лідером української патріотичної опозиції. Але на збереженому відео з 2010-го він розмірковує про користь сумнозвісних Харківських угод

 

Ніколи раніше в історії перегляд ідейних поглядів не фіксувався з такою точністю. Ніколи раніше не було настільки просто викривати усіляку орвеллівщину та доводити, що Океанія не завжди воювала з Остазією. Але це анітрохи не сприяє викорінюванню орвелівського дводумства, а радше навпаки.

Навіть під час великої війни ми ділимося на конкуруючі групи. І, як правило, оцінюємо період “української молодості” залежно від особистих симпатій та антипатій. Для чужих – одні стандарти, для своїх – зовсім інші.

 

Якщо зачеплено когось із чужих, компроматом стає будь-яка неприємна звістка з минулого: чи то горезвісний знімок із Арестовичем і Дугіним, фото Порошенка на хресній ході Московського патріархату чи гротескне нагадування про акторську кар’єру Зеленського в РФ. Скандальні матеріали смакують з азартом і зловтіхою.

 

Якщо ж зачеплено когось із своїх, подібний “компромат” викликає лише здивоване знизування плечима. Ну, і що тут такого? Часи змінюються, і люди змінюються разом із ними. Значення має не минуле, а сьогодення. Не вчорашні, а сьогоднішні переконання, висловлювання та дії.

 

Коли йдеться про чужих, будь-який давній промах перетворюється на тавро, що його не змити. Завсідники соцмереж керуються злегка зміненим правилом Міранди: “Все, що ви сказали десять або двадцять років тому, може і буде використано проти вас”.

 

Але коли справа стосується своїх, ми відразу згадуємо про історичний перелом, який стався після анексії Криму та російського вторгнення на Донбас. Про шлях, пройдений

Україною та українським суспільством за пів року повномасштабної війни. Про те, наскільки сильно змінилися обставини, ціннісні орієнтири, уявлення про припустиме та ганебне. Стає очевидним, що до реалій 2002-го чи 2012-го не можна підходити з міркою 2022-го.

 

Зміна публічної позиції, продемонстрована кимось із чужих, трактується як перевзування в повітрі. Як свідчення безпринципності та пристосуванства. Вважається, що справжнє нутро чужинця – у словах і вчинках з минулого, а його нинішній вигляд – лише кон’юнктурне маскування.

 

Навпаки, зміна поглядів, продемонстрована кимось із своїх, сприймається як ідейна еволюція. Як здатність відмовитися від колишніх ілюзій та помилок. Передбачається, що людина зуміла багато чого переосмислити і багато чому навчитися – а тому гідна поваги.

 

Чого бракує нам усім, то це чесної та відвертої розмови про часи “української молодості”. Без подвійних стандартів, без вибіркових підходів і без спроб вигадати самих себе заднім числом.

У розпал повномасштабної війни з Росією легко винайти уявну Україну, яка завжди сповідувала нинішні цінності.

Країну, яка ніколи не мала інших пріоритетів, крім боротьби з Москвою. Яка всі роки незалежності співпереживала героям Крут та бійцям УПА, сприймала радянський режим як окупаційний та послідовно викривала кремлівський імперіалізм.

Набагато складніше розглядати наше реальне минуле з висоти 2022 року. Згадувати невигадану Україну – родом не з УНР, а з УРСР.

 

Країну, яка десятиліттями підтримувала тісні зв’язки з агресивним північним сусідом: економічні, політичні, культурні. Країну, яка навіть у серпні 2008-го утримувалася від беззастережної підтримки Грузії та вірила у мирне співіснування з РФ.

 

Відверта розмова про минуле змусить відрефлексувати всі вітчизняні ілюзії за тридцять з гаком років. Пригадати всі спроби компромісів із Кремлем: від переговорів щодо Чорноморського флоту 1992-го до припинення вогню на Донбасі 2020-го.

Проаналізувати всі форми співпраці з Росією протягом 1991-2021 років. І, нарешті, визначитися, що вважатиметься помилками молодості, які можна вибачити, а що прощенню не підлягає.