|
Тут нема нічого надзвичайного, це не дається за виняткові заслуги або як нагорода, це нормальна ситуація для східньої традиції, частиною якої ми є. Практична назва — це церква «sui juris» (свого права), це означає, що льокальна церква має існувати як патріярхальна. В разі дозволу Святішого Отця ми би тоді завершили нашу церковну структуру. Природно, що це нам би сприяло у співпраці з православними. Бо наразі нас вважають лише архиєпископством, а вони фігурують яко патріярхат. Тут маємо певну диспропорцію. Але це лише частина нашого церковного життя в Україні.
— Блаженніший, чого Ви очікуєте від президентських виборів?
— Завжди є надія, і не можна без цього жити. Але з іншого боку, не треба жити в ілюзіях. Наша українська трудність така сама, як і в решті посткомуністичних країн — брак моральних засад, запроваджених у нашому практичному житті. Власне від цього і залежить, яким буде подальший розвиток нашої держави. Треба рахуватись з тим, що це не лише проблема політична чи урядова, це ситуація в якій маємо бути дуже свідомими того, що зараз є ґенерація людей, вихованих в комунізмі. Комунізм — це була не лише філософія, але й реальність. Вони хотіли створити, якщо казати популярно, нову істоту — «homo sovetikus». Не просто змінити людство, але й створити щось нове. І це був процес, який, Богові дякувати, не вдався цілком, проте який був запроваджений дуже глибоко у людські душі. Отож зараз нашим нинішнім завданням в Україні є розвій не лише нормального політичного та економічного життя, але насамперед оздоровлення громадян, бо ті люди хоча й безперечно добрі, але внутрішньо зранені. Нашим завданням зараз мають бути не спроби руйнації, а спроби оздоровлення. Відомо з історії Ізраїля, як відбувався вивід Мойсеєм юдеїв з Єгипту. Люди спочатку пручалися, мовлячи: "Для чого і де ти нас ведеш? Нам не було аж так зле". Повинно було змінитись покоління і мали з'явитись люди, що не пам'ятають Єгипту, не пам'ятають неволі. Лише тоді можна іти до Обітованої Землі. Спочатку була надія, що у нас має змінитись одна ґенерація людей, проте бачу, що, напевно, має змінитись більше ніж одне покоління, аби ми насправді повернулись до себе. Я не переконаний, що той чи інший президентський чи парляментський вибір спричинить до кардинальної різниці в позитивний бік української ситуації, головне, аби нам вдалося оздоровити своє суспільство. Вибори — лише один з допоміжних чинників, аби сприяти людям в оздоровленні. Це така паралельна ситуація: люди, оздоровлюючись, можуть оздоровити саму суспільну, політичну, економічну, культурну систему. Це все взаємопов'язане. Отже, що можна нам побажати? Аби були стимули з боку влади і уряду, які би той процес оздоровлення прискорювали. Але з іншого боку, треба усвідомлювати, звідки ми маємо взяту таку владу? Хіба би впала з неба. Повсюди такі самі люди. Всі ми зранені і лише маємо намагатись і в Церкві, і в суспільстві, і в державі робити все для оздоровлення. Кожен елемент, що сприяє прискоренню цього процесу оздоровлення, є бажаним. Водночас сподіватись на «Deus ex mashina» не було би дуже реалістичним. Треба працювати.
— Ви сказали, що наше суспільство потребує оздоровлення, на що ж воно хворіє?
— Я стверджую, що ми є жертвами комунізму, проте цілий світ також не є таким уже здоровим. Він впадає в іншу крайність — екстремального капіталізму. Хто у західньому суспільстві зараз здоровий, де справедливість? Є різні суспільні хвороби. Найбільша біда — брак моральних засад в практичному житті. Коли я кажу про українські хвороби, то не маю на увазі предмети вивчення психіятрії чи психології, йдеться про моральність. Треба аби люди зрозуміли, що лише там, де справедливість, може бути спокій і порядок. Не можемо марити якимось ідеальним президентом, якщо самі хочемо бути корумпованими. Лише тоді, коли подолаємо в собі корупцію, знайдемо серед себе і людину, що буде некорумпованим президентом. Бо найліпший кандидат, навіть якби він був янгол, не зможе зарадити суспільству, що є корумпованим і хоче таким бути. Отже, оздоровлення у тому, аби люди повернулися до моральних загальнолюдських засад, аби поважали закони, аби справді хотіли справедливости. Маємо замислитись над тим, як у наших містах, селах і громадах почати жити справедливо, як віддати кожному належне, як вберегти від порушення її прав іншу особу. Люди, що вже це зрозуміли, нехай вони зараз і слабі, але вже починають помалу жити, скажу, у релігійний спосіб, по-Божому. Святий Отець закликав усі релігії до порозуміння, Він у профетичний спосіб передбачив те, що у світі може запанувати лад лише тоді, коли всюди буде справедливість. Українці в українському суспільстві, поляки в польському мають шукати того, що би нам допомогло жити по-божому. Це не є якийсь процес зовнішньої терапії, від якої може бути лише гірше, але це оздоровлення моральне, без якої вся ринкова економіка, всі правила демократії нічого не варті. Демократія насправді найскладніший спосіб урядування, але є найліпшою, бо є найморальнішою. На львівських ринках ми маємо ринкову економіку, проте це ринок зазвичай хворих людей, де кожен хоче обдурити сусіда. Нам чомусь досі видається, що найкоротша дорога для всього, про що мріємо, може мати і трошки несправедливости. Тоталітарні уряди, всі диктатори завжди мислять, що запровадять дуже добрий устрій силою. Не справедливістю, а силою. І це наша нинішня українська проблема, бо часом хочемо запровадити силою демократичний порядок, але доки не почнемо поважати індивіда, доки не будемо в найкращому християнському сенсі патріотами, доки не поважатимемо закони, доки не житимемо морально, доти нічого не досягнемо.
Підготував Антін Борковський
«Поступ»
|
ENG
ТРИ ПИТАННЯ ГОЛОВІ УГКЦ ЛЮБОМИРОВІ ГУЗАРЕВІ
