РІК ПОЛЬЩІ В УКРАЇНІ - НОВИНИ

РІК ПОЛЬЩІ В УКРАЇНІ
Print version

Published Friday, July 30 2004

     Тоді пригляньмося об’єктивно до наших українсько-польських стосунків протягом тисячоліття, чи, як хоче В.Литвин у статті «Тисяча років сусідства і взаємодії». «Рік Польщі в Україні» якраз і є доброю нагодою для цього. Бо, на жаль, заява президентів України і Польщі, щоб «минуле віддати історикам» була не дотримана і то, власне, польською стороною в 2003 році «для часових спекуляцій».
     Наші відносини з Польщею справді мають тисячолітню (а мабуть, більше!) історію, і на рівні національних, і державних стосунків, хоч столиці обох держав, Києва і Ґнєзна, розділяла відстань десь півтори тисячі кілометрів, що на ті часи з огляду на комунікацію, було дуже далеко. Ще довші, чи раніші стосунки Україна мала, мабуть, тільки з Грецією.
     Для історичної правди варто підкреслити, що Київська Русь стояла вище в культурному розвитку, ніж Паньство Ґнєзнєнськє, про що свідчать і європейські, і польські історики, і, очевидно, наші досягнення. Але не годиться, як це робить В.Литвин, зводити наші стосунки княжої доби до тільки «сімейних чварів», бо це не тільки спрощення, але просто історична неправда, хоч і взаємні «чвари» бували, як у всій тоді Європі. І не вони були, «чвари», причиною збройної експедиції на Русь Болеслава Хороброго, чи Болеслава Сміливого, навіть не тільки «бажання захопити територію з невизначеним політичним статусом»... «червенських градів». (Чому «червенські гради» були з невизначеним політичним статусом»?). Очевидно, якщо усвідомити, що в ті часи король чи князь уособлював державу, то можна погодитися і на «сімейні чвари». Та ось як описує німецький літописець Титмар похід Болеслава Хороброго на Русь:
     «Болеслав наїхав на той Край (Русь) і наробив там багато шкоди з нашої намови (...) Мав він підкріплення від нас 300, від Угрів 500, печенігів 1000 (...). А тоді відправив з багатими дарами свого улюбленого опата Туню до нашого цісаря, щоб заскарбити його ласку і поміч на майбутнє та висловити готовість виконати всі його бажання в майбутньому».
     Річ у тім, що Б.Хоробрий зі своїм військом досі гарцював по цісарьких володіннях, але слов’янських землях, аж до річки Шпреви. Тоді і зродилась у німців ідея спрямувати Хороброго на Схід, до Києва. А як до цього додати, що в таборі Болеслава був римо-католицький біскуп Колобжеський Реінберґ, стає зрозумілим, що похід Б.Хороброго на Україну не був тільки «сімейними чварами», ба — виходив поза рамки стосунків суто польсько-українських, та й конфесійний елемент був тут відчутний.
Так сталося і за Казимира III (Великого), коли той зрікся претензій на Сілезію, а розпочав завойовування України — Галицько-Волинського Королівства. І тут також були «сімейні» приводи. Цікаво пише про похід Казимира III на Україну сучасний польський історик Ю.Домбровський:
     «Правдоподібно вздовж лінії горішнього Сану і Віслоку (земля Саноцка і Ряшів з округою) були втілені до Малопольщі відразу. Опановання Краю не передбачалося легким, тому Казимир задоволився формальним визнанням зверхності над Руссю, від імені короля управляв Дмитро Детко, за що король прирік боронити обряду, права і звичаїв руського народу». І щойно в 1366 році, по 26 роках війни, Казимир III отримав титул «Король Польщі і Пан на Русі». Як з цього видно, що в 1366 році Західно-українські землі з правового погляду не становили ще складової частини Польського королівства, окрім Сяноцької і Ряшівської земель. Але походові Казимира на Україну передували політично-дипломатичні заходи. Того разу з боку папи Римського. Тут дуже важливими є листи папи Григорія IX до короля Руси від 18.07.1231 р. та папи Олександра IV від 13.02.1257 р. Перший із засудженням нашої віри, другий — із погрозами. Тому не дивно, що папа листом від 29 червня 1341 р. звільнив короля Казимира III від «додержання необачно і незаконно складеної присяги русинам». Крапку над усім ставить папа Григорій XI в листі від 13.02.1375 р.:
«...славної пам’яті Казимир, король Польщі, за допомогою Божої правиці та силою своїх підвладних, здобув сусідні з польським королівством області Русі, якими володіли князі та де мешкали народи (...) і після хороброї війни він визволив їх від їхньої влади та приєднав до свого католицького королівства».
     Потрібно пам’ятати, що то були часи в Європі «Цісарства Римського народу німецького» (962 — 1806). Отже, і тут питання виходить поза рамки стосунків суто польсько-українських. Так чи інакше політика Польщі супроти України характеризувалася завойовництвом, причому з використанням і релігійних важелів. Уже в так звані привілеї фундації римо-католицького біскупства (єпископства) у Вільні 1387 р. записано:
«Надто забороняємо, щоб жоден литвин не вступав в подружні зв’язки з русином поки не послюбить послуху римському костелові». Є в цьому документі й інші такі ж заборони. В такому дусі було рішення і Городельського з’їзду з 1413 р. А в 1412 р. король Ягайлло забирає у русинів в Перемишлі церкву св. Іоана і передає католикам, бо у Перемишлі не було жодного латинського храму, а згодом його поляки розібрали. Відомо, що тоді і ще тривалий час, як і тепер, «католик» означало «поляк».
     Крапку над усіма цими заходами Польщі ставить документ Люблінської унії 1569 року, в якому записано, що українські землі «повертаються до Корони». Щоправда, наша шляхта два дні бойкотувала наради, висловлюючи спротив такому записові, але під погрозою позбавлення шляхетства повернулась і підписала цей ганебний акт. Це щось як взірець для російського «воссоєдінєнія», придуманого Москвою після Переяславської угоди. Люблінська унія дала полякам правову основу розглядати українське питання як внутрішнє польське. Однак на цьому не закінчилося. Історик Костела пізніше напише:
«Мимо Унії Люблінської об’єднання Литви і Русі з Короною не було цілковитим і Польща так довго не була певна Русі, поки Русь не перестала бути дизуіцькою». А далі вже знаємо... українські повстання, які Польща вважала за «войни домове» і вирішування питання шукала в Москві, поминаючи українську сторону, що, зрештою, призвело до трагедії самої Польщі.
     Час визвольних змагань українського народу XV — XVIII ст. загалом відомий і нема потреби тут ширше їх розглядати. Щойно в 1863 році Національний уряд Польщі, що створився в ході Січневого повстання проти Росії, визнав Україну-Русь окремою країною і український народ окремим народом, і було гарантовано «братнім народам Литви і Русі право якнайширшого національного і мовного розвитку», а також визнано Литву і Русь за частини вповні рівні Короні. Печатка Національного уряду складалася з трьох гербів: «Польщі — Корони — орла, Литви — погоні і Русі-України — архангела Михаїла, герба Києва. Очевидно все мало бути як «одна і нероздільна Польща», але фактом залишається, що цей декрет вперше від віків визнавав Україну-Русь як окремий Край і надавав йому право становити свою форму правління. Але, як відомо, російські війська А.Суворова жорстоко розправилися з повстанням. Як бачимо, навіть тоді, коли Польща сама була під чужим пануванням, не покидала імперських ідей щодо України. Обіцяла нам щось на кшталт національної автономії, то взагалі заперечувала існування України-Руси як окремого Краю і народу. Цю, власне, ідею: «Нема Русі, є тільки Москва і Польща» голосив у XIX ст. знаний польський радикальний діяч Л.Борковський-Дунін. Боротьбу за утримання в своїй орбіті впливів українські землі поляки не покидали навіть тоді, коли сама Польща була під чужими окупаціями, що проявилося в Декреті Національного уряду 1863 року, а також під австрійською окупацією, де влада була властиво в польських руках.
     З таким політичним багажем застала нас і їх Перша світова війна. 26 жовтня 1918 року Рада Реґенційна Королівства Польського визнає де-юре Українську державу і висилає свого амбасадора (С.Ваньковича) до Києва, а в перших днях листопада 1918 р. поляки підняли антиукраїнське повстання в Галичині, що призвело до ліквідації ЗУНР; а в лютому 1919 року польські війська окуповують Волинь. У квітні 1920 р. підписано договір між Польщею і УНР (договір Пілсудський — Петлюра) про спільну боротьбу з большевиками, а від 1919 року Польща вела, поза плечима України, мирні переговори з Росією, з представниками білогвардійців і большевиками, які закінчились т. зв. Ризьким трактатом поділу України (і Білорусі) між Росією і Польщею, що невдовзі призвело до повторення Андрусівського варіанта — поділу Польщі між Німеччиною і Росією (СССР). Філософія такої політичної доктрини думання політиків РП і призвела до трагічного зудару польсько-українського в роках 1943 — 1947. З одного боку, польський екзильний уряд пенетрував українське середовище, пов’язане з екзильним урядом УНР; від 1941 року велися розмови ОУН/УГВР з АК, а одночасно розбудовувано польські політичні й військові структури на українських землях. Підготовлено «нейтралізацію» українських національних сил, використовуючи для цього «союз» з московськими окупантами.
     На жаль, «експедиційні» ідеї, говорячи словами В.Литвина, щодо України живучі в Польщі і сьогодні, і то немалі, а в римо-католицькому середовищі дуже сильні. Беручи до уваги все вище сказане, факт визнання де-юре Польщею Незалежності України 1991 р., як першою серед європейських країн, треба оцінити як АКТ політичної мудрості і політичного прагматизму, хоч опір цьому в багатьох середовищах польського суспільства був немалий. На наше та їхнє щастя переміг політичний реалізм. Одначе за роки незалежності України багато дечого у ставленні Польщі до України змінилося не на користь добросусідства. Не мала вина в цьому наших українських владоможців, бездіяльності нашої дипломатії, але не тільки. Безперечно, що в польському політикумі завжди були і є люди, які оцінювали український фактор у Польщі. Досить лише згадати Є.Морачевського, автора крилатої фрази: «Не може бути вільної Польщі без вільної України, і вільної України без вільної Польщі», або Е.Рачинського, чи цілу низку сучасних політиків. Однак вони все ще становлять меншість у польському політикумі. Прикладом може бути кількісний склад так званого українського і російського лобі в парламенті Польщі чи постава Костела і більшості ЗМІ. І на завершення. Треба не забувати, що все залежить від нас, або — великою мірою від нас, від українського уряду, його вміння і політичної волі до утвердження суверенності Української держави, і у внутрішній, і у зовнішньополітичній спрямованості.
     Отож факт, що «рік Польщі в Україні» відбувається в НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ, і що, надіємося, стане він культурною подією, — треба вітати: ЛАСКАВО ПРОСИМО! Щоб тільки не відбувався «традиційно» і не перетворився на політичне шоу з вимогою до України. Думаю, що здоровий глузд переможе, але це також залежить від нашої сторони.