МИНУЛЕ БЕРЕСТЕЙЩИНИ — ДРАМАТИЧНЕ, НИНІШНЄ — СУМНЕ, МАЙБУТНЄ —БЕЗПЕРСПЕКТИВНЕ


За даними секретаріату Української Всесвітньої Координаційної Ради, за
межами України мешкає від 20 до 30 мільйонів українців. Інші дані подають
від 15 до 20 мільйонів.


Тарас МАРУСИК

До територій, де мешкають етнічні українці, належить і Берестейщина,
територія сучасної Білорусі. Фактично, це більша частина Брестської області,
де проживає до 1 мільйона етнічних українців. Проблемам українців
Берестейщини присвячене спеціальне число часопису «Пам’ятки України».
Співробітники цього видання провели своєрідну журналістсько-етнографічну
експедицію і при глибшому розгляді цієї теми звернули увагу на низку
парадоксів.
Саме з парадоксів Тарас Марусик почав своє інтерв’ю з головним редактором
журналу «Пам’ятки України» Олександром РИБАЛКОМ.

— Минуле Берестейщини — драматичне. В історичній долі тамтешньої людності
чимало моментів, на позір, просто парадоксальних. Скажімо, за даними
російського перепису 1897 року, там жило понад 370 тисяч українців, по
окремих повітах — від 60 до 80 і більше відсотків населення. За розрахунками
демографів, на середину ХХ століття мав бути десь       1 мільйон українців.
Проте радянський перепис 1959 року зафіксував лише 2,2 відсотка українців, а
останній перепис, проведений уже в Республіці Білорусь 1999 року, — 3,8
відсотка, це неповні 60 тисяч. Постає питання: як вийшло, що пропав отой
мільйон українців? Чого їх тепер у 6 разів менше, ніж навіть 100 років тому?
Адже тут не було ні голодоморів, ні масового виселення.
Відповідь на це питання пов’язана з ще одним парадоксом. Жодна влада, а їх
змінилося в краї чимало, не враховувала у своїй мовно-національній політиці
рідної мови самого населення. Російська влада нав’язувала російську мову,
польська — польську, а радянська — після приєднання в 1939 році Берестейщини
до Білоруської РСР — білоруську й російську. Виняток становили тільки 1917 і
особливо 1918 рік, коли край належав до Української держави, а також роки
німецької окупації під час Другої світової війни. Тоді, наприклад, у 1943
році тільки в Берестейській окрузі було відкрито 159 українських шкіл, два
технікуми, театр, видавалися дві українські газети.
Усе це ліквідовано. У перші повоєнні роки закрито навіть 58 українських
шкіл, що їх створили були самі більшовики перед війною на прохання місцевих
людей. А найголовніше — в радянський період, коли стали видавати посвідчення
особи й паспорти, усіх поголовно почали записувати білорусами.
У 1943–1953 роках Берестейщина являла собою терен активних дій Української
Повстанської Армії. За архівними джерелами, там діяли близько 250 груп і
відділів УПА та ОУН, загинуло або було заарештовано до 5 тисяч учасників
підпілля, репресовано чи не всю свідому інтелігенцію, багатьох селян. Це ще
один тогочасний парадокс, власне псевдопарадокс — 10 років населення,
офіційно проголошене білоруським, активно підтримувало боротьбу УПА.
Врешті, протягом радянського часу українське питання на Берестейщині
«розв’язано». Замість українського мільйона нині є маса, так би мовити,
паспортних білорусів з невиразною національною свідомістю. Проте частина з
них ще послуговується вдома, в побуті говірковою українською мовою. Але
молодь в умовах Білорусі, де в усіх сферах життя панує російська мова,
всуціль зросійщується.
— А що каже про територію Берестейщини та її населення наука? Якою була і
якою є тепер позиція фольклористів, мовознавців, етнологів?
— Відколи в середині ХІХ ст. розпочалися дослідження на місцевості,
українські вчені визначають ці говірки як українські. Такої ж думки
дотримувався класик білоруської філології, автор тритомної праці «Білоруси»
академік Карський. Так само вважали члени авторитетної діалектологічної
комісії Петербурзької академії наук, численні зарубіжні славісти.
Коли ж ідеться про білоруську радянську, а тепер уже пострадянську науку, то
вона займалася й займається обґрунтуванням політичного рішення про
приєднання Берестейщини до Білоруської РСР, тобто опинилася на службі
офіціозу. Білоруські мовознавці, всупереч мовним фактам, і досі твердять, що
говірки Берестейсько-Пинського Полісся — білоруські. І це при тому, що ці
говірки не мають жодної з таких визначальних для білоруської мови рис, як
акання, цекання, дзекання. Незалежні дослідники закликають білоруських
мовознавців відмовитися від цього задавненого історико-лінгвістичного міфу,
остаточно розвінчаного матеріалами Атласу української мови.
Гострий осуд викликає і діяльність білоруських фольклористів, які записують
на Берестейщині українські пісні, тоді перекладають їх білоруською мовою —
це робити легко, бо мови близькі — і включають такі тексти до
університетських і академічних видань білоруського фольклору. Таким чином у
населення Берестейщини відбирають його український фольклор. До цієї
проблеми наш журнал звертався і раніше. Таку фальсифікаторську практику
засуджують українські й російські фольклористи. Але це триває і тепер.
Щобільше, в такий самий спосіб білоруські науковці фальшують і український
фольклор сусіднього Підляшшя (Польща), де за сприяння польської
комуністичної влади творилася фікція «білоруськості» місцевого населення.
— Чи могли б Ви схарактеризувати теперішнє становище українців Берестейщини?
— Так, як я вже згадував, під час останнього перепису близько 60 тисяч осіб
на Берестейщині заявили, що вони українці. За європейськими мірками, це не
така вже й нечисленна меншина, до того ж ці люди живуть компактно, в межах
кількох районів однієї області. І, звичайно, культурно-освітні потреби їх
мають бути забезпечені. Для порівняння, за офіційними відомостями,
українська меншина в Словаччині не налічує і 40 тисяч, вона теж має складні
проблеми, зокрема з самоідентифікацією, але Словацька держава фінансує
кілька її товариств, газет і часописів, наукові заклади, школи, музей,
театр, радіо- і телепередачі і так далі.
Нічого цього українці Берестейщини не мають. Останніми роками втрачено
навіть те, що було здобуто громадськістю на середину дев’яностих років. Тоді
в краї діяли два товариства — Українське громадсько-культурне об’єднання і
«Просвіта» Берестейщини ім. Тараса Шевченка, виходили дві газети — «Голос
Берестейщини» та «Берестейський край». Газети закрилися, обидва товариства в
1999 році не пройшли оголошеної владою перереєстрації і припинили свою
діяльність. Відтоді принаймні двічі відбувалися установчі збори нової,
реформованої «Просвіти», але державні органи її і далі не реєструють.
При Брестському університеті       ім. Пушкіна вже кілька років існує
спеціалізація з української мови. Але куди можуть піти випускники, якщо
немає ні українських шкіл, ні класів, ні навіть оплачуваного державою
факультативного викладання української мови? Отака вкрай сумна картина.
— Наскільки активною в цій ситуації є Українська держава? Чи опікуються
державні чиновники, на яких покладені відповідні функції, нашими
єдинокровними братами?
— Гадаю, багато що залежить від позиції та активності Української держави.
Передусім має бути порушено питання про визнання українців Берестейщини
автохтонною меншиною. Тепер, коли візьмемо офіційне видання Державного
комітету в справах релігій та національностей Республіки Білорусь, де
називаються корінні національності, українців серед них не побачимо. Там, як
автохтони, фігурують поляки, євреї, литовці, росіяни, цигани, а українців
немає. Але ж це просто нісенітниця.
Українці Берестейщини мають відчути допомогу Української держави, хоч би
так, як її відчувають місцеві поляки від Польської. Союз поляків на Білорусі
не мав проблем з перереєстрацією, далі видає свою пресу. Польська держава
будує й устатковує польські школи, присилає вчителів. Берестейські українці
про таке тільки мріють. Навіть українське телебачення, на відміну від
польського, вони не можуть надійно приймати.
Між Україною і Республікою Білорусь укладено міждержавні угоди, що
передбачають забезпечення прав національних меншин. Ці угоди повинні
виконуватися, причому з додержанням паритету. Тим більше, що Україна, згідно
з ратифікованою парламентом Хартією про меншинові мови, взяла на себе захист
білоруської мови в Україні. Тим часом українська мова автохтонного населення
Берестейщини просто ігнорується.

ГОЛОС БЕРЕСТЕЙЩИНИ

 16 квітня у м. Берестя (Брест, Білорусь) відбулася презентація антології
українськомовної літератури Берестейщини «До тебе, світе...». До збірки
увійшли пам’ятки середньовічної літератури, а також проза, публіцистика та
поезія, що народжувалися на Поліссі протягом ХIХ-ХХ століть. Зокрема уривки
зі «Cпоминків про Микиту Леонтійовича Коржа. Як руйнували Запорозьку Січ»
Олекси Стороженка (1806—1874), «Пинської шляхти» білоруського письменника
Вінцента Дуніна-Марцінкевича (1808—1884), оповідання Миколи Янчука
(1859—1921) та Охріма Варнака (1861—1921), поезія Дмитра Фальківського
(1898—1934), оповідання Федора Одрача (1912—1964), щедро представлена
творчість наших сучасників, серед яких імена Миколи Теличка, Антона Цвида
(він є одночасно й упорядником збірки), Федора Климчука, Світлани
Китаєвської, Василя Бриля тощо, всього твори понад 60 авторів.
«До тебе, світе…» є унікальною книгою не лише за охопленим хронологічним
періодом та жанровим розмаїттям. Ця робота цікава й з лінгвістичного боку,
адже частина опублікованих творів написана поліським діалектом української
мови. Не випадково своє вступне слово до збірки її видавець, голова
Берестейського обласного громадського об’єднання «Просвіта» імені Тараса
Шевченка Михайло Петрукович назвав «Живе слово історії і сучасності». У
свято живого українського слова вилилася і сама презентація, у якій взяли
участь творчі колективи з Берестейщини та гості з Волинської області
України, автори представлених в антології творів.
Поява такої книги — це значна подія для всіх, хто цікавиться українською
літературою, а особливо — для українців Берестейщини, що таким чином роблять
ще один крок у ствердженні власної національної ідентичності. У минулому — в
Польщі, в Білоруській РСР, до складу яких входило Берестейсько-Пінське
Полісся, а, за свідченнями багатьох дослідників і громадських діячів, і в
сучасній Білорусі системно й свідомо не помічають українського фактора.
Показова щодо цього відсутність під час презентації представників місцевої
влади Бреста та Брестської області.
На Берестейщині зберігся масивний пласт української культури. Однак
берестейські українці сьогодні позбавлені українських шкіл й
українськомовної преси. Дається взнаки і недостатня увага до цих проблем з
боку України. Але є всі підстави сподіватися, і вихід збірки «До тебе,
світе...» тому підтвердження, що голос українців Берестейщини звучатиме
щоразу впевненіше.