16 жовтня українська громада м. Едмонтону мала шану вітати співака й композитора, заслуженого артиста України, Володимира Вермінського. У формі вояка Української Повстанської Армії (УПА) Володимир виступив із концертом-вшанування борців за волю України “Відлуння криївки” на Святі Покрови, який відбувся в Домі української молоді ім. Генерала УПА Романа Шухевича. “Йшли селом партизани”, “Ой у лісі на полянці”, “Сніги”, “Без рідної хати”, “Лісові генерали”, “Що за військо йде?” – цих та багато інших пісень Володимира гостинно вітали близько 200 слухачів концерту. “Повстанські пісні це моя зброя, якою я воюю з тими, хто насідає нам на плечі”, говорить Володимир. “Я вже вчетверте у Канаді та США і завжди приємно бачити місцевих українців на моїх концертах. Я мав можливість залишитися за кордоном, але щоразу повертаюся додому, в Україну і роблю свою справу”, продовжує гість. Володимир родом із Тернопільщини, а автор слів і музики до багатьох творів, які він виконує – Олександр Смик із Сумщини. У репертуарі Володимира, професійного музиканта за освітою, також є і сучасні українські пісні, і колядки і щедрівки. Напередодні Володимир виступив у Калгарі, а після Едмонтону поїде до Вінніпегу. Цьогорічним Святом...

Студенти і викладачі, вже вперше з ризиком втратити студентський квиток і роботу, протестують проти законопроекту “Про вищу освіту”. Він суттєво звузить права і вишів, і студентів. Натомість, дасть більше шансів Міністерству і ректорам ВНЗ заробити на абітурієнтах і студентах. Взимку і навесні, після студентських протестів, його двічі відмовлялися реєструвати у Верховній Раді. Спікер парламенту Володимир Литвин доручив міністру освіти Дмитру Табачнику заручитися підтримкою освітян. Для цього Міносвіти вирішило влаштувати масовий студентський референдум. 24 жовтня він пройде у всіх великих університетах країни...

Палата общин Канади завершила чотиригодинні термінові дебати про регрес демократії в Україні, під час яких всі 4 партії одноголосно засудили вирок у справі Юлії Тимошенко. Запропонована парламентом Канади стратегія для України включає в себе, зокрема, підтримку громадянського суспільства, неурядових організацій, незалежних ЗМІ, перегляд пріоритетів канадсько-українських відносин, а також моніторинг майбутніх парламентських виборів, пишуть у прес-службі...

Двадцяти років, які минули від проголошення незалежності, виявилося замало для відповіді на питання: «Якою має бути новостворена держава?» Насамперед тому, що в Україні досі не просто триває змагання між сторонами, які по-різному бачать її політичний розвиток — в ньому активну участь беруть сили, котрі відверто чи приховано ставлять під сумнів доцільність існування самої держави. Як і в 1991-му, головна лінія розлому в політиці проходить не між правими, лівими, центристами, а між тими, хто бачить Україну незалежною, і тими, кому вона видається зайвою. Очевидно, другі вже значно менше заявляють про свої погляди відверто — більше говорять про збереження тісних економічних та культурних зв’язків з колишньою метрополією. Та це не заважає їм активно продавати економічний, політичний та культурний суверенітет держави заради меркантильних цілей. Змагання між антиколоніальними і проколоніальними елітами, започатковане понад два десятиліття тому, в Україні не завершилося, так як незавершеною лишилася національно-демократична революція того часу, загальмована в своєму розвитку численними компромісами між владою та опозицією. Одним із головних чинників розвалу Радянської Союзу...

Немає нічого дивного, що, попри сприятливі зовнішні обставини (завершення «оксамитових» революцій у Східній Європі), Україна не стала незалежною державою в 1990 році: більшість представників демократичних груп пішли на компромісне і малозрозуміле для загалу формулювання «суверенітет» Першою політичною організацією, яка поставила собі за мету розгорнути боротьбу за національні та демократичні права українців, був не Народний рух, як звикла вважати більшість, а створена колишніми політв’язнями Українська гельсінська спілка. Саме її члени (серед них В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, брати Горині та інші відомі дисиденти) організували в липні 1988 року (тобто більш як за рік перед установчим з’їздом Руху) своєрідне ядро національно-демократичного руху, який згодом набрав масового характеру. Активісти УГС у своїх програмних документах оголошували про боротьбу за право українців на національне самовизначення і кидали відвертий виклик комуністичній монополії на владу. Але...

На порядок денний парламенту поставили питання, яке ще кілька місяців тому не готові були й обговорювати: проголошення незалежності України. Проте навіть у цей зоряний час демократи погодилися на низку ряд компромісів. На компроміси з національним рухом приречена була і радянська влада. Вона хоч і мала фізичну силу, спроможну покласти край протестам, однак у разі її застосування втратила б рештки легітимності в очах суспільства. Події в Грузії та Румунії в 1989-му, у Литві на початку 1991-го засвідчили: різкі кроки уряду, спроби силою приборкати національно-демократичні рухи врешті оберталися дискредитацією та поразкою. Тому кремлівські очільники намагалися зберегти Радянський Союз, пропонуючи концепцію оновлення. Розуміючи...

Новообраний у 1991 році президент України Леонід Кравчук, маючи надзвичайно високу підтримку незалежності суспільством, відважився поставити підпис під Біловезькою угодою, яка поклала край існуванню СРСР. Але одразу ж після цього разу без жодного на те мандата від народу він вписав Україну в незрозуміле утворення під назвою Співдружність незалежних держав. Імовірно, деякі політики сподівалися перетворити СНД на оновлену форму Радянського Союзу, проте їм забракло для цього сили, і Співдружність так і залишилася нікому не зрозумілим міждержавним формуванням без реального змісту. Але, на жаль, забракло сил і іншим. Старше покоління, яке щиро віддавало життя та здоров’я за ідею розбудови незалежної демократичної держави, поступово відійшло з політичної арени. Його замінили здебільшого ті, для кого питання демократичного розвитку та національної культури стали лише елементами політичного позиціонування. Вони з легкістю могли, і, може, й хотіли би грати ролі антидемократичних політиків...

Книга розповідає про малодосліджену сторінку історії — польсько-українську війну 1942—1947 років. На базі широкого кола архівних документів, зокрема раніше недоступних, автор розглядає причини, перебіг та наслідки довготривалого конфлікту між українцями та поляками на теренах сучасних Західної України та Східної Польщі. Показано вплив політичних процесів на перебіг військових дій, спроби налагодження співпраці між українцями і поляками під час і після Другої світової війни. Окрему увагу приділено ролі і місцю цієї війни в пам’яті обох народів...

"85% Червоної Армії - солдати, мобілізовані з внутрішніх губерній Росії. Коли їх питали, навіщо вони прийшли в Україну, то відповіддю було: "Раніше жили разом, а тепер поділилися на українців і комуністів, а українці їсти не дають". "Історична Правда" побувала на черговій лекції в рамках проекту "Вечірній Лікнеп". Цього разу у клубі "Петрович" на Подолі виступала Людмила Гриневич - дослідниця військово-історичної антропології, національної політики та міжетнічних взаємин в Україні у першій третині XX ст. Пропонуємо до уваги читачів конспект її лекції "Нелояльність українців у 1917-1941 роках...

29 вересня 2011 року виповнюється 70 років з початку розстрілів нацистами мирного населення у Бабиному Яру. Тисячі людей різних національностей, віросповідань і політичних поглядів знайшли тут свій останній спочинок - полонені червоноармійці та українські націоналісти, євреї та роми, православні священнослужителі й прості кияни. Традиція вшанування пам’яті жертв трагедії Бабиного Яру започаткована 29 вересня 1966 року - в 25-ті роковини розстрілів у Бабиному Яру відбувся стихійний багатотисячний скорботний мітинг української інтелігенції, де, зокрема, виступили Іван Дзюба та Віктор Некрасов, український та російський письменники-дисиденти. Іван Дзюба про це згодом писав так: «Темні людиноненависницькі сили...