Молода українська держава розпочала своє відродження в 1991 р. без політичної історії. Весь фактаж матеріалів, в тому числі архівних, що стосувався спротиву окупації і боротьби українців за власну державність був заборонений та знаходився під грифом секретно. Кілька поколінь громадян України були виховані на історії, написаній окупантами, а особливо останніх 70 років – комуністичними ідеологами.

Українські архіви, що формувались окупантами: царською та   комуністичною Росією, чи то Польщею, як правило зображали українців та всі історичні події, що відбувались на території України, тільки в негативному світлі. Пролити світло на правдиву історію України могли засекречені архівні документи, але на їх сторожі ще й до сьогодні стоять старі кадри комуністичного КДБ.

Історичні інституції та виховані радянською владою історики після проголошення незалежності так і не змогли, за невеликим винятком, переорієнтуватись і приступити до написання правдивої політичної історії України без ідеологічних нашарувань.

             Одночасно з тим в українських, російських та польських ЗМІ розпочалась інформаційна атака oчорнювання ОУН і УПА. Депутати комуністи та представники колишньої радянської влади східних регіонів України розпочали активну пропагандистську акцію по формуванню образу галичанина-ворога в свідомості східного українця. З новою силою у ЗМІ зазвучало визначення за походженням із комуністичної ідеології «українські буржуазні націоналісти».

У 1993 р. при Кабінеті Міністрів України була створена урядова комісія з вивчення діяльності ОУН і УПА. Комісія сформувала групу істориків НАН України, які дали ґрунтовний аналіз боротьби ОУН і УПА, але менш більш об’єктивні і позитивні висновки щодо повстанського руху вже не могли заглушити шквал атаки і очорнення ОУН і УПА, що рясніли у вітчизняних та зарубіжних ЗМІ.

У 1997 р. у Верховній Раді України була створена депутатська комісія по вивченню діяльності ОУН і УПА. Однак дуже скоро ця  комісія припинила свою діяльність. Кілька її засідань закінчувались сварками та взаємними звинуваченнями комуністів та демократів.

Виявилось, шо виокремлене вивчення і популяризація визвольного руху у західній Україні без паралельного грунтовного дослідження визвольної боротьби східних українців допомогло вітчизняним і зарубіжним противникам української державності намагатися здійснювати політичний поділ населення україни на 2 табори.

Тому, основною метою проекту «Народна війна» стало наукове дослідження визвольного руху населення східної України періоду 1917-1932 рр.

Такий підхід до вивчення і популяризації визвольного руху, через масив архівних документів, слугував би усвідомленню молодшого покоління Східної України героїчної боротьби їх предків

 Активне розсекречування документів та вільний доступ до архівних установ розпочався при Президенті України В. Ющенку і особливо коли головою Служби Безпеки України став Валентин Наливайченко. Цей період був вдало використаний Київським «Меморіалом» для пошуку матеріалів по вивченню визвольної боротьби в Україні періоду 1917 – 1932 рр.

«Меморіал» звернувся з листами до голови Державного комітету архівів України професора О. Удода та до голови СБУ В. Наливайченка за сприянням у пошуковій роботі у підвідомчих їм архівах України.

Вище названими посадовцями були дані розпорядження підвідомчим архівам про надання «Меморіалу» методичної допомоги у пошуку архівних документів з питань державотворення та визвольної боротьби періоду 1917 –1932 р.р.

 

Пошук матеріалів для реалізації проекту «Народна війна» розпочався з різних видань, монографій, історичної літератури, наукових статей. Невеликий перелік віднайдених та проаналізованих праць переконував, що збройний національно-визвольний рух східної України був відносно настільки ж масштабним і масовим, як боротьба ОУН і УПА. Але цей висновок потребував документального підтвердження.

Матеріали, що використані в експозиції, було зібрано протягом двох років, а саме у 2008 – 2010 р.р. Дослідницька робота проводилась в державних обласних архівах, галузевих архівах СБУ 18 областей України, а також використано матеріали Державного галузевого архіву Міністерства Оборони України, Державного галузевого архіву СБУ у м. Києві, Центрального архіву кінофотодокументів ім. Пшеничного у м. Києві.

 

Загалом опрацьовано понад 1300 архівних справ з близько 350 фондів, використано 262 фотографії, зроблено близько 70 тис. фотокопій архівних документів. Паралельно з пошуком документів здійснювалось опрацювання та систематизація вже зібраного матеріалу.

В першу чергу було здійснено опис наявного у нашому розпорядженні матеріалу; наступним етапом було створення спеціальних таблиць, які в майбутньому стали основою для виведення статистичних даних по кожній з дев’яти губерній та в цілому по Україні, що включали такі пункти:

1) Кількість підпільних організацій та їх осередків;

2) Кількість повстанських загонів (з них відомих і невідомих);

3) Кількість селянських повстань у 1918 – 1924 та 1928 – 1932 р.р.;

4) Кількість районів, охоплених стихійними виступами селян (волинками);

5) Кількість волостей, де діяли антибільшовицькі загони самооборони (1917 – 1920 р.р.).

Варто сказати і про складності, які виникли під час реалізації проекту. Як видно з експозиції, за основу взято адміністративно-територіальний поділ УНР в межах якого вона була визнана Брестським мирним договором 1918 р. Складність полягає у тому, що документи в сучасних українських архівних установах сформовані переважно за територіальною ознакою відповідно до сучасного адміністративного устрою, крім того, в радянські часи деякі населені пункти були перейменовані, а також велика кількість їх зникла з мапи України. Шляхом розв’язання цієї проблеми стало залучення географічних мап тих часів, співставлення адміністративно-територіальних поділів царської Росії та радянських – 1921, 1923, 1925, 1932 р.р., а також встановлення «дореволюційних» назв переіменованих сіл, міст і містечок. 

Зміст виявлених архівних матеріалів відображений у музейній експозиції, яка включає в себе 23 розділи в документах і фотографіях, які подані на 29-ти банерних плакатах розміром 0,8 на 1,2 м.

Опрацьовані матеріали центральних архівних установ та архіву Міністерства Оборони України стали основою в розділі проекту «Окупація України».  Під час пошуку архівних документів основна увага зверталася на такі типи документів: «розвідувальні» зведення; військові зведення; повідомлення та телеграми ЧК-ГПУ-НКВД; політичні зведення партійних установ; протоколи засідань продовольчих трибуналів, двійок, трійок військових і надзвичайних комісій. В галузевих архівах СБУ опрацьовано карні справи тогочасних політичних лідерів, отаманів повстанських загонів та карних справ щодо діяльності підпільних організацій.

Під час пошуку матеріалів щодо державотворчих процесів та визвольного руху 1917 ­– 1932 р.р. автори проекту зібрали значну кількість нормативних документів, інструкцій органів тогочасної радянської влади, що стосувались хлібозаготівель, каральних акцій щодо мирного населення, зокрема, щодо впровадження інституцій відповідачів («десятихатників», «п’ятихатників»), заручників, впровадження «чорних дощок», боротьби з церквою, судових рішень (іменем Росії на території УНР), накладання контрибуцій[1], які містяться в розділах експозиції та путівника: «Злочини ЧК», «Більшовицькі грабежі», «Нищення духовності», «Злочини проти людяності».

Експозиція та путівник до неї містить велику кількість досі невідомих документів, які вперше вводяться в науковий обіг. Зведені в таблиці відомості про визвольний рух 1917 – 1932 р.р. звірялись з даними 13-го фонду ГДА СБУ «Паспортів областей УРСР». Ці документи створювались радянськими спецслужбами для внутрішнього використання і були засекречені до 2009 р. Вони являють собою комплекс документів створених органами Міністерства державної безпеки (МГБ) СРСР в кінці 40-х – початку 50-х р.р. ХХ ст. Дані документи представляють собою грунтовну історико-політично-економічну характеристику усіх областей та районів УРСР станом на початок 50-х років.

Дані документи складені на основі адміністративного поділу, що діяв у 1940-х – 1950-х р.р. і включає в себе інформацію про всі тогочасні області та райони України.

Кожен паспорт області (крім Черкаської та загальний опис Української РСР) складається з двох частин: власне «Паспорту» та «Політико-економічної характеристики міст і районів області».

Кожен «Паспорт» області, зазвичай, містить наступну інформацію:

- про процес формування тої чи іншої області, повіту, району;

- кліматичні та географічні особливості області, водні ресурси, корисні копалини, властивості грунтів, врожайність, що дає змогу зробити висновки про можливість голоду від неврожаю на території досліджуваної місцевості та спростувати радянські тлумачення причин Голодомору, як наслідків неврожаю;

- збройний опір радянській владі, діяльність підпільних організацій та партій;

- важливою є інформація про період колективізації, а саме, дає можливість досліднику уявити масштаб боротьби проти насильницької колективізації напередодні Голодомору;

- дані про кількість репресованих на території області;

- інформація про діяльніть на території області ОУН та УПА.  

Інформація про область в «Паспортах» викладена, зазвичай, в таких пунктах:

1) Загальні відомості;

2) Адміністративний поділ (адміністративний устрій, кількість населення, національний склад);

3) Сільське господарство (посівні площі, поголів’я тварин);

4) Промисловість;

6) Транспорт і зв’язок;

7) Культура і побут (освіта, кількість навчальних закладів, кількість учнів та студентів, культурно-просвітницькі заклади та ін.);

8) Преса;

9) Охорона здоров’я.

Деякі «Паспорти» областей УРСР містять докладний опис політичної ситуації.

У Другій частині «Паспорту» – «Політико-економічній характеристиці міст і районів області» – кожен район чи місто описані окремо, зазвичай, на двох сторінках. На першій сторінці подано інформацію про кількість населення і національний склад, кількість навчальних закладів, посівні площі, відомості про промисловість та сільське господарство. На другій сторінці, починаючи найчастіше з 1917 р., викладено історико-політичну характеристику адміністративної одиниці, яка містить дані про антикомуністичний спротив на території району і особлива увага звертається на опір колективізації.

На основі опрацьованого матеріалу відкривається абсолютно відмінне від офіційної радянської інтерпретації бачення процесу боротьби за державну незалежність, що називався громадянською війною. Як приклад можна навести період Української Держави П. Скоропадського. Повстання проти гетьмана було організоване та втілене в життя підпільними російськими організаціями та засланою агентурою – партійними резидентами і аж ніяк не Директорією УНР[2]. В Москві на найвищому рівні відбулось декілька нарад, на яких вирішувалось питання фізичного знищення П. Скоропадського шляхом терористичного акту. На одній з нарад проти ліквідації гетьмана висловився Мануїльський, запропонувавши усунення Скоропадського шляхом підкупу його оточення. На цю операцію Троцьким було виділено 4 млн. золотих російських рублів[3]. Коли цей план не вдався, група з 28 осіб, що прибула в Київ 15 вересня 1918 р., на таємній нараді вирішила вбити гетьмана, жереб на виконання теракту випав на Івана Смірнова та Афанасія Барклаєва. Як зазначено в документі, вбивство мало стати сигналом до початку повстання[4].

Завдяки віднайденим документам з архіву Міністерства Оборони України у розділах «Перша, Друга, Третя окупація України» абсолютно спростовується радянський міф про добровільне входження України до складу СРСР. Загарбання України здійснювалось виключно силовим шляхом. Для створення Червоної Армії в Україну головним комісаром Москви Зусмановичем були надіслані червоні емісари. Головним агентом по Київській губернії призначено П. Петрова. З російських губерній в Україну направлено армії, дивізії, полки[5]. До бунтівних українців з боку більшовиків довіри не було. Для керівництва окупаційними органами в Україну направляються на заміщення посад у військові частини та військові комісаріати кадри з російських військових округів – підготовлені штатні працівники[6]. Більшість губернських військових комісаріатів створювались та укомплектовувались штатними працівниками на території Росії і тільки після повної окупації відповідної території переїжджали повним складом на місце праці. Якщо на територі України і створювалось військове формування з українців, то його розформовували і присилали на заміну із Росії[7]. У вересні 1920 р. російський більшовицький головний штаб повідомляв Троцькому, що крім 20 каральних рот для Київського округу Приволзському військовому комісару наказано сформувати і терміново направити в Україну ще 3 каральних полки та 36 000 поповнення з «великоросів»[8]. Сам Троцький у 1920 р. заявляв, що «радянська влада в Україні змогла утриматись лише силою Москви, великоросійських комуністів Червоної Армії». А, за словами М. Фрунзе, командуючого більшовицькими військами в Україні у березні 1921 р.: «85% особового складу Червоної Армії складали великороси, 9% українці, 6% поляки, білоруси, татари, євреї, німці та ін.».          Матеріальне забезпечення окупації теж здійснювалось централізовано з Москви. Так, лише в листопаді 1918 р. Рада Народних Комісарів РСФСР виділила головнокомандуючому радянськими військами в Україні 22,5 млн. рублів.

 В цілому, наприкінці 1920 р. Україну окупувала Червона Армія радянської Росії чисельністю 1 млн. 200 тис. осіб. На території України дислокувалось 35 дивізій, 10 бригад, технічні та спеціальні частини, які були зведені у 5 армій (4-ту, 6-ту, 12-ту, 14-ту і 1-шу кінну). Окрім названих військових частин у кожній українській губернії були сформовані відділи ЧК, які мали право створювати свої збройні підрозділи. Особливими повноваженнями були наділені «Части особого назначенія» ЧОН. У всіх містах повітових та волостних містечках були сформовані міліцейські збройні підрозділи, які за національним складом були як правило не українськими. Партійні місцеві секретарі наділялись правом формувати свої озброєні загони.      

Після закінчення російсько-української війни 1917-1921 рр. два головні окупанти території УНР – Совєтська Росія і Польща – поділилися між собою українськими землями, як в Андрусові 1667 р. Тому совєтсько-польський Рижський договір1921 р. влучно називають також «Рижским Андрусовим». Більша частина території УНР була окупована, а потім анексована (незаконно привласнена) Совєтською Росією. При цьому совєтський Совнарком грубо потоптав навіть свій власний Дикрет про мир, яким свого часу промостив собі шлях до влади, проголошуючи мир без анексій і контрибуцій.

Анексія території Української Народної Республіки відбулася виключно силовим, а не правовим шляхом. Червоній Армії, що була сформована совєтським урядом в Росії із росіян та іноземних найманців під командуванням більш як 50 тисяч офіцерів колишньої російської царської армії вдалося придушити український національно-визвольний рух і встановити жорсткий окупаційний режим.

Однак визвольні змагання українського народу не припинилися. Вони тільки набрали виразних партизанських форм.

 

Друга частина експозиції «Народна війна» розкриває масштаби боротьби повстанських загонів проти окупантів. Після відходу залишків армії УНР за Збруч та її інтернації Польським урядом в Україні починається активна робота політичних організацій по створенню та розгалуженню своїх низових підпільних осередків за розробленою схемою (Партизанським повстанським штабом) ППШ[9]. В цілому в Україні діяло 642 підпільні організації та їх осередки.

На 9-ти банерних плакатах музейної експозиції подаються мапи Українських губерній, на яких вказані роки та назви міст, сіл та районів, де відбувались збройні селянські повстання. Подаються світлини, листівки, звернення найбільш відомих і активних отаманів, що діяли в тій чи іншій губернії. В обласному Київському архіві був виявлений фонд отамана Юліана Мордалевича, який очолював Радомишльський повстанський комітет та Північну групу повстанських військ. В даному фонді виявлена аналітична праця Ю. Мордалевича, у якій він з огляду на тогочасну політичну ситуацію дає аналіз та характеристику повстанського руху[10]. В архівах Чернігівської та Харківської областей знайдені чекістські документи, серед них мапи дислокації та території дій повстанських загонів та підпільних організацій у цих губерніях[11].

36-ти томна справа Харківського повстанського комітету дає вичерпну інформацію про діяльність підпілля та його зв’язки з повстанськими загонами на території України. Один з томів містить військові топографічні карти, вилучені у одного з повстанців як речові докази, які містять інформацію про діяльність підпілля теперішніх російських прикордонних областей, де компактно проживали українці (Вороніжчина, Курщина, Орловщина)[12]’єднань по території українських губерній. . В путівнику описані бойові рейди окремих повстанських загонів та з

Як правило, наслідком практично кожного збройного повстання було знищення більшовицької влади та встановлення органів самоврядування. Часто звільнені від більшовиків території оголошувались окремою, локальною республікою. В багатьох випадках повсталі селяни, обираючи свої органи самоврядування, називали їх тимчасовими урядами. Як приклад можна навести так зване Троїцьке повстання (відбулось на свято Трійці) в с. Лапінка на Катеринославщині, де до повсталих селян приєдналось ще декілька сіл і в районі Нікополя замість більшовицької адміністрації був обраний тимчасовий уряд (1928 р.)[13].

Масовість підпільної боротьби проти окупантів розкривають карні справи виявлені в архівах СБУ багатьох областей України. На Поділлі в одному із технікумів вчитель та студенти у 1928 р. створили підпільну організацію УНОМ (Українська національна організація молоді). Відповідно до статуту цієї організації, що міститься у справі як речовий доказ, за вихід з організації передбачалась смертна кара. У Миколаївській області троє школярок створили підпільну організацію, що займалась виготовленням та розповсюдженням антирадянських листівок. Дівчата встигли випустити дві саморобні газети, у яких закликали селян до спротиву колективізації та робили спроби роздобути вогнепальну зброю для знищення сільських комуністів у знак відплати за знущання над селянами. Найбільш активними підпільними осередками вважались осередки Просвіти, які очолювала українська інтелігенція і вела широку антикомуністичну діяльність у радянських освітніх закладах. Через ці осередки здійснювався зв'язок підпілля та повстанських загонів, а також відбувався набір повстанців. Осередки Центрального повстанського комітету розташовувались і діяли у Харківській та Київській школах червоних старшин, а також в інших навчальних закладах губернських міст України. У Полтаві був створений Комітет визволення України, який очолив директор гімназії Прийма. Ця організація активно співпрацювала з С. Петлюрою через його уповноважених представників, а її членами були працівники Губнаросвіти, театральні працівники, кооператори та колишні офіцери Армії УНР. Як правило, найбільш успішними були повстанські загони керовані українськими офіцерами, вишколеними на фронтах І Світової війни у складі армій Російської та Австро-Угорської імперій. Вони очолювали повстання у збройних підрозділах Червоної Армії на Чернігівщині, Одещині та ін. У 1921 р. чекістами була інспірована карна справа, що стосувалась українського офіцерства під кодовою назвою «Весна».

Чисельними та з широким розгалуженням своїх осередків по всій Україні були організації «Вільного козацтва» та «Хліборобів власників». Ці організації розвинулись та поширились по всій Україні за сприянням Гетьмана П. Скоропадського. Їх присутність у повстанських загонах і в підпіллі була досить вагома.

Активно діяло і духовенство Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). У багатьох випадках священики ставали на чолі селянських повстань та стихійних виступів. Чекістські справи по українському духовенству об’єднані під спільною кодовою назвою «Чорні павуки». На Чернігівщині у Дмитрівському районі у німецьких колоніях виступи селян під час колективізації очолив пастор Мельман. На півдні України мали місце збройні повстання у болгарських селах і німецьких колоніях. Болгари і німці формували свої повстанські загони і вливались у загальноукраїнський повстанський рух.

В період колективізації надзвичайно частими були стихійні виступи селян (волинки, жіночі та релігійні бунти) Як вказують чекістські документи ці стихійні виступи часто придушувались збройно. Села об’єднувались і по кілька місяців тримали оборону.[14]   Масові стихійні виступи жорстоко придушувались. Інструкція Ради народних комісарів від 20 квітня 1920 р. підписана Раковським передбачала повне фізичне знищення селян та спалення цілих сіл[15].

Шляхом шантажу та взяття в заручники батьків, дружини і дітей селян змушували до співпраці з ЧК- ставати «сексотами». Як вказано у підписці в разі відмови або ухилення від співпраці вся родина і селянин підлягали розстрілу[16].                                                                   

Результати дослідження подають відомості про 268 збройних повстань протягом 1917 – 1932 р.р. Ця цифра не є остаточною, пошук нових матеріалів триває. За останній рік знайдені відомості щодо ще близько десятка повстань. Результати дослідження доводять, що після каральних акцій, Голодомору 1921 – 1922 р.р. та впровадження Леніним НЕПу (нової економічної політики) збройні повстання у період 1924 – 1927 р.р. майже припиняються. Зростання динаміки збройного руху опору з новою силою відбувається з 1928 р. з проголошенням комуністичною владою суцільної колективізації.

В експозиції та путівнику до неї, повстання розділені на два періоди: 1918 – 1924 р.р. – коли нараховується 155 повстань, а у 1928 – 1932 р.р. – 113. На останньому стенді міститься інформація про повстанський рух на Кубані, де компактно проживало українське населення. Проте, через недоступність до архівів Російської Федерації, ці дані представлені, на жаль, фрагментарно.

Динаміка зростання кількості повстань у період суцільної колективізації викликало тривогу комуністичного керівництва Москви через загрозу втрати України. 23 грудня 1932 р. особливоуповноважений ОДПУ в Україні В. Балицький доповідав Й. Сталіну про ситуацію в Україні та навів приклади зростаючого спротиву українців і повідомляв про підготовку «петлюрівцями» загальноукраїнського повстання[17]. Вже 28 грудня 1932 р. Сталін зі своїм супровідним листом надсилає доповідну В. Балицького у всі українські області з вимогою посилення хлібозаготівель та репресій[18]. 1 січня 1933 р. Сталін скеровує особисту телеграму такого ж змісту С. Косіору[19], який в свою чергу телеграмою від 2 січня 1933 р. наказує керівництву райкомів та колгоспів вжити всіх заходів, щодо виконання плану хлібозаготівель з застосуванням репресій до селянства[20].

Таким чином, спротив українців комуністичній окупації, числені повстання, стихійні виступи, теракти над комуністичними функціонерами стали причиною застосування терору голодом проти українців. Числені архівні документи і свідчення очевидців доводять, що Голодомор 1932 – 1933 р.р. в Україні є геноцидом українського народу. Його здійснили московські окупанти з метою придушити народну війну, зламати опір українського народу насильницькому включенню України до складу більшовицької Росії та нав’язуванню українцям російської влади, комуністичної ідеології та чужого способу життя.  

 

Голова Київського «Меморіалу»

Директор музею совєтської окупації                                        Роман Круцик

---