МАЗЕПИНСТВО - 300

В 1708-09 роках гетьман Іван Мазепа повів козацьку Україну на тривалу боротьбу за незалежність української нації проти тиранії російського царизму, яка увінчалася успіхом аж в 1991 р..

Ім’я Мазепи приносило страх ворогам України тому, що він насмілився зі зброєю в руках відстояти права свого народу.

Ліґа Українців Канади продовжуватиме розвіювати всю неправду про Мазепу, яку поширювала царська, а потім радянська пропаганда. На нас лежить обов’язок донести до англомовного населення Канади правду про Мазепу та про його боротьбу за волю.

Відомі письменники, поети та комозитори такі як Лорд Байрон, Вольтер, Віктор Гюго, П. Чайковський, Е. Делакруа та інші віддали належну шану Мазепі у своїх творах.

Постать Мазепи надихала на подвиги нових борців за незалежність України у двадцятому столітті – Сумона Петлюру та Степана Бандеру, котрі також стали символами національно визвольної боротьби.

Розкопки залишок палацу гетьмана Мазепи в Батурині

Минулого літа канадсько-українська експедиція продовжила щорічні археологічні дослідження в м. Батурині Чернігівської области. У 1669–1708 рр. Батурин був столицею козацько-гетьманської держави та резиденцією знаменитого гетьмана Івана Мазепи (1687–1709 рр.), конкуруючи з найбільшими містами центральної України Києвом і Черніговом. Піднесення Батурина було підірване під час придушення царем Петром І повстання Мазепи за незалежність Гетьманщини. 1708 р. московська армія захопила й спалила повстале місто та перебила там 11–14 тисяч гетьманської ґвардії, козаків і міщан.

Торішні розкопки були зосереджені на ділянці колишньої садиби Мазепи на батуринській околиці Гончарівці. Перед 1700 р. він спорудив там розкішний укріплений палацовий комплекс, де знаходились його приватні покої, парадні зали для офіційних прийнять, нарад та банкетів, бібліотека, гетьманський архів, ґалерея портретів і колекція рідкісної зброї.

Археологічні дослідження залишок двох будівель цієї садиби у 2009 р. свідчать, що вони були спалені під час російського нападу. Дослідники відкрили фундаменти внутрішніх стін та рештки сходів до підвалу основного цегляного палацу і підготували графічні реконструкції його екстер’єру. Разом з прибудовою він мав розміри 20 х 14.5 м, глибокий склепінчатий підвал з чотирма кімнатами, три наземні поверхи та мансарду. Яруси палацу відділяли профільовані карнизи, головний фасад увінчував трикутний фронтон, а наріжжя стін оздоблювали півколони з композитними капітелями. Це є найраніша відома багатоповерхова житлова споруда в козацькій державі, зведена й декорована в цілому за стилем зрілого віленського (вільнюського) барокко. Західню орнаментацію палацу збагатили елементами київської архітектурної школи XVII–XVIII ст. Фризи його антаблементу прикрасили круглими керамічними плитками з рельєфними розетками, вкритими багатокольоровою поливою. Цей прийом був притаманним лише ранньомодерним мурованим будовам Києва й Середньої Наддніпрянщини.

Підлоги Мазепиного палацу були вимощені фігурними теракотовими та глазурованими плитками блакитного й зеленого кольорів. Огрівальні печі облицьовували майстерно виготовлені кахлі з рельєфними рослинними візерунками і зображенням обличчя янгола з розпростертими крилами. Такий мотив янгола (putto) був популярним в образотворчому мистецтві козацької доби, запозичений з культури ренесансу чи барокко Західньої Европи, а не з іконографії Візантії та Київської Руси. Багато з кахлів вкриті зеленою чи різнобарвними поливами.

У 2009 р. поблизу головного палацу частково розкопали залишки багатої житлової споруди того ж часу. Вона мала глибокий підвал розміром 10 х 9.5 м та, ймовірно, більший мурований наземний поверх. Потрібні подальші археологічні дослідження, щоб визначити його параметри, план і архітектурний дизайн.

Серед решток кладок обох палацових будов Гончарівки знайшли фраґментовані керамічні плити (41 х 33.5 см) із зображенням герба гетьмана Мазепи. Археологам вдалось графічно реконструювати таку геральдичну плиту. Вона має рельєфи півмісяця з людським обличчям, зірки й хреста, облямовані гірляндами, що завиваються кільцями у барокковому стилі. Герб оточують шість кириличних літер — абревіятура імені та титулу його власника: «Пан Іван Мазепа, Гетьман Війська Запорізького». Деякі плити вкриті глазур’ю синього, блакитно-зеленого, білого та жовтого кольорів, а інші є теракотові. Вірогідно, вони розміщались над порталами входів чи низкою у вигляді фризу на фасадах обох палацових споруд Мазепиного подвір’я.

Датована коло 1700 р., це є перша знахідка герба Мазепи у Батурині з його унікальним зображенням на кераміці, виконаним технікою мілкого рельєфу та поліхромної поливи. Ошатні гербові плити та пічні кахлі Гончарівки є високохудожніми витворами українського елітарного ужиткового і геральдичного мистецтва. Спеціялісти вважають, що їх виготовили кращі майстри-кахлярі Гетьманщини, яких Мазепа запросив до Батурина з Києва.

Розкопки цвинтаря Троїцького собору в колишній фортеці у 2008–09 рр. показали, що там погребли частину жертв погрому міста 1708 р. Минулого літа експедиція розкопала 65 могил батурян XVII–XVIII ст. Четверо з похованих були жертвами того нападу. Це є кістяки жінки та чоловіка середнього віку, юнака і підлітка зі смертельними проломами й прострілами черепів. Черепи жінок і дитини з отворами від мушкетних куль були також знайдені на цьому цвинтарі та на цвинтарі Воскресінської церкви у фортечній цитаделі в 2001 і 2008 рр. Відкриття археологів у Батурині переконали деяких російських істориків нарешті визнати у 2008 р. факт масової різанини населення міста без огляду на стать і вік військом царя Петра.

Під час дослідження могил та садиби Мазепи знайдено позолочену мідяну ікону св. Миколая (продукція Києво-Печерської лаври); залізну декоративну деталь церковної люстри, правдоподібно, з Троїцького собору; п’ять срібних та мідяних польських монет; фраґмент дорогого келиха для вина із венеціянського скла з гравірованим квітковим орнаментом (шклянка репрезентує вишуканий імпортний столовий посуд гетьмана та свідчить про банкети в палаці); різьблені кістяні прикраса й ґудзик місцевого виробництва з ужитку рядових міщан XVII–XVIII ст. В ході земляних робіт біля цитаделі відкрили багато чавунних ядер, якими російська артилерія бомбардувала місто під час штурму.

Так, розкопки канадсько-української експедиції в Батурині у 2009 р., річницю смерти гетьмана Мазепи у 1709 р., виявили цінні археологічні дані про архітектуру і керамічне оздоблення його найбільш амбітної резиденції та піднесення й падіння столиці козацької України. Десять років їх спонсорує Канадський інститут українських студій (КІУС), НТШ Америки (НТШ–А) та Понтифікальний інститут середньовічних студій (ПІСС) у Торонті. Відомий історик Гетьманату, директор КІУСу проф. Зенон Когут очолює Батуринський проєкт. Голова НТШ–А проф. Орест Попович є його патроном та академічним дорадником. Керівником археологічної експедиції є д-р Володимир Коваленко (Чернігівський університет), а її співкерівником та виконавчим директором проєкту від канадської сторони — д-р Володимир Мезенцев (КІУС). У дослідженні середньовічного Батурина приймає участь знаний історик княжої Руси проф. Мартін Дімнік (ПІСС). 2009 р. в експедиції брали участь 152 студенти-історики та науковці з університетів і музеїв Чернігова, Києва, Ніжина, Глухова, Сум, Ромен, Львова (Україна), Торонта та Едмонтону (Канада).

СІВЕРЩИНА В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ: ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ. Випуск 3. Видання національного заповідника «Глухів» та Центру пам’яткознавства НАН України і УТОПІК (Київ—Глухів, 2010), стор. 151-163.

Володимир Мезенцев

Канадський інститут українських студій

ДЕКОР ПАЛАЦІВ І. МАЗЕПИ В БАТУРИНІ ЗА МАТЕРІАЛАМИ РОЗКОПОК

2009 р.

Стаття підсумовує результати розкопок решток двох палаців садиби Івана Мазепи на околиці Гончарівці в м. Батурині 2009 р. Детально розглядаються їх зовнішня орнаментація, особливо керамічні полив’яні розетки та плити з новим кольоровим зображенням герба з монограмою цього гетьмана, виготовлені, імовірно, київськими керамістами. Публікуються нові графічні реконструкції екстер’єру Мазепиного головного палацу та важливих декоративних деталей.

Садиба гетьмана Івана Мазепи (1687-1709 рр.) на околиці м. Батурина Гончарівці була його найбільшою, головною резиденцією. Архітектура палаців там виділялась новаторським неординарним рішенням та багатим мистецьким оформленням серед світських будов Гетьманщини. Хоч розкопки споруд Гончарівки ще не завершені, ця гетьманська резиденція натепер є найкраще вивченою археологічно в Україні.

Розкопки Мазепиної садиби почала Чернігово-Сіверська експедиція Інституту археології НАНУ та Чернігівського національного педуніверситету ім. Т. Г. Шевченка (ЧНПУ) в 1995 р. У 2003 – 2009 рр. їх плідно продовжила Батуринська українсько-канадська археологічна експедиція під керівництвом доцента Володимира Коваленка (ЧНПУ) за участі автора [1]. Дискусійні питання про архітектуру палацу І. Мазепи в Батурині, результати його польових досліджень та перші спроби графічних реконструкцій споруди вже обговорювались в працях Володимира Ленченкa, Володимира Коваленка, Юрія Ситого, Віктора Вечерського і автора [2].

Розкопки залишок головного гетьманського палацу в 2009 р. значно розширили і поточнили наші уявлення про план і конструкції його підвального поверху та особливо декор наземної частини і відкрили поблизу рештки другого палацу цього комплексу. Стаття коротко підсумує результати архітектурно-археологічних студій обох палаців Мазепиного подвір’я з урахунком обмежених писемних відомостей та малюнку резиденції 1744 р. (Рис. 2) і детально розгляне їх зовнішне оздоблення. Тут опубліковані нові графічні реконструкції екстер’єру основного палацу та важливих керамічних орнаментальних деталей обох будов садиби, підготовлені автором та іншими дослідниками Батурина (Рис. 3, 5, 8, 10).

Очевидно, у другій половині 1690-х рр. І. Мазепа спорудив велику укріплену садибу на лівому високому березі р. Сейму в ур. Гончарівці на відстані біля 2 км від фортеці Батурина. Площа садиби, огороджена ровами й валами з бастіонами, дорівнює коло 9 га. Залишки обох палаців розташовані у її північно-східній частині поблизу схилів берега. Опис Батурина 1726 р. вказує на існування на Мазепиному подвір’ї дерев’яної церкви, рештки якої ще не знайдені [3]. Решту укріпленої території первинно займав сад.

Уперше «столовий гетьманський дім на Гончарівці» згадується у Літописі Самійла Величка при описі зібрання там урядовців та полковників на Великдень у 1700 р. [4]. На початку XVIIІ ст. поет Іван Орновський у своєму вірші згадує високий («до небес») палац І. Мазепи і прославляє споруду як «вічну пам’ятку» його діянь [5]. Французький дипломат Жан-Казимір де Балюз (1648-1718 рр.), котрий відвідав Батурин 1704 р., лишив нам цінні відомості про «замок принца Мазепи», «господаря України» у листі до свого кревного, що опубліковано.

За повідомленнями названих авторів, це була непересічна і порівняно висока, монументальна будівля для тогочасної цивільної архітектури Гетьманщини, яка вражала сучасників. Там знаходились приватні покої гетьмана, парадний зал для офіційних прийнять, нарад та розкішних банкетів з козацькою старшиною, бібліотека з добірною збіркою книг, галерея гарних портретів європейських і турецьких володарів та колекція рідкісної зброї [6]. Напевно, в цьому мурованому палаці зберігався й архів І. Мазепи, який вивезли з розгромленого Батурина у 1708 р. Тисячу документів та листів гетьмана з батуринського архіву знайшла в архівних зібраннях Санкт-Петербургу історик Тетяна Таїрова-Яковлева і видала їх у двох випусках [7]. Ці свідчення писемних джерел протирічять погляду про те, що головний палац І. Мазепи на Гончарівці належав до типу цегляних одноповерхових склепінчастих палат народної традиції XVII-XVIII ст. і мав два дерев’яні ганки, як скромні житла козацької старшини [8].

Археологічні дослідження решток обох палаців садиби у 2009 р. встановили, що вони були спалені під час нападу царського війська на гетьманську столицю 1708 р. і не відновлювались [9]. Відтоді споруди стояли у запустінні, розграбовувались, розвалювались і розбирались на цеглу протягом XVIII-ХХ ст.

1744 р. німецький колекціонер архітектурних малюнків Фридрих-Вільгельм фон Бергхольц (Берхгольц, 1699-1771 рр.) відвідав Батурин і зробив аматорський малюнок стін, явно, головного палацу І. Мазепи на Гончарівці, які ще стояли тоді без даху, дверей і віконниць (Рис. 2). У 2004 р. автор вивчав оригінал малюнку, що зберігається в Національному музеї Стокгольму [10], і вже писав про достовірність зображення там саме палацу на батуринській околиці Гончарівці та можливість використання цього унікального джерела для дослідження і реконструкції архітектури пам’ятки [11]. Більшість дослідників палацу поділяють таку оцінку малюнку В.-Ф. Бергхольца [12]. Останній широко передруковують у наукових працях та путівнику по Батурину і це зображення Мазепиного палацу демонструється в експозиції музеїв Батуринського національного історико-культурного заповідника [13]. Як покажемо нижче, розкопки залишок основного палацу Гончарівки у 2009 р. здобули нове підтвердження його тотожності з Бергхольцевим малюнком.

Котлован головного палацу І. Мазепи знаходиться на краю високого берега Сейму і орієнтований довгою віссю південь-північ з незначним відхиленням на північний захід. Розкопки залишків фундаментів та їх ровів у котловані палацу дозволили археологам відтворити його план і розміри (Рис. 1).

На ті часи це була велика цегляна майже квадратна центрична споруда (15 х 14,5 м) з перекритим склепінням підвалом того ж розміру і біля 4 м глибиною. Підвал був поділений в центрі навхресними стінами на чотири приміщення, близькі за площею. З півночі палац мав цегляну прямокутну прибудову із входом у західній торцевій стіні. 2009 р. в західній частині прибудови відкрили рештки сходів до підвалу, центральний коридор та малу камеру в східній частині підвального поверху прибудови. Виявлено залишки восьми сходин до підвалу, зроблені з балок, що закріплювались кінцями у знізда в північній стіні прибудови. Фрагмент цієї цегляної стіни найкраще зберігся. З центрального коридору прибудови був вхід до північно-східного приміщення підвалу основного об’єму споруди. Разом із прибудовою довжина палацу становила близько 20 м і ширина 14,5 м [14].

Опишемо зображення палацу на малюнку В.-Ф. Бергхольца у доповненні з новими археологічними знахідками (Рис. 2). В його центрі показано найбільш декорований чільний фасад, який ототожнюємо з південною стіною головного палацу садиби. Дві прилеглі менші стіни виділені штриховкою (тінями?), трохи повернуті у профіль і вигнуті догори. На нашу думку, художник-аматор таким незвичайним прийомом передав бічні, західний і східний, фасади лише як фрагменти (з одним вертикальним рядом вікон) та зразки їх скромнішої орнаментації і так умовно розгорнув три фасади палацу для огляду на одній площині без перспективи. Можливо, художник відмовився від перемалювання бічних стін повністю, якщо вони вже були пошкоджені чи частково зруйновані.

За малюнком, палац мав три наземні поверхи, імовірно, з дерев’яними, пласкими перекриттями і мансардою та вертикальну центричну симетричну об’ємно-просторову композицію. Висота ярусів зменшувалась у верхніх поверхах. Разом з підвалом і мансардою споруда мала п’ять поверхів. На малюнку не показана покрівля, що, напевно, не збереглась на 1744 р. і, правдоподібно, була вальмовою із заломом (Рис. 2, 3).

Згідно малюнку та археологічним даним, палац мав типовий зовнішній пластичний декор західного бароко. Очевидно, поверхи відокремлював і завершував антаблемент з фризом, прикрашеним керамічними розетками, про які мова далі. В ході розкопок знайдені численні уламки керамічних карнизних деталей з різноманітними профілями та слідами тиньку й побілки. На малюнку в кожному ярусі зображені прямокутні вікна, облямовані лиштвами з трикутними й лучковими сандриками. Портал входу чолового фасаду завершував тимпан у формі прямокутника зі зрізаними дугою верхніми кутами. В центрі тимпану міг поміщатися герб І. Мазепи. Головний фасад увінчував високий трикутний фронтон зі стовпчиками по боках та масивним арочним вікном мансардного поверху.

Згідно малюнку, чільний фасад на кожному поверсі фланкували наріжні тонкі колони чи півколони на високих цоколях/п’єдесталах з капітелями композитного ордеру (Рис. 2, 3). Використання елементів цього ордеру в опорядженні головного палацу Гончарівки підтвердилось під час розкопок його решток у 2006 р. та 2009 р. Там знайдені зразки спеціально формованої та підрізаної цегли у формі половини та чверті кола для мурування стовбурів півколон чи тричетвертних колон з перев’язкою шовів, а також кілька уламків керамічних пласких профільованих баз, які вінчали п’єдестали [15]. Проміри таких лекальних цеглин показують, що ширина півколон палацу (чи діаметр колон) коливалась від 24 до 31 см. Слід врахувати, що основи колон завжди товстіші. Також на малюнку В.-Ф. Бергхольца колони другого і особливо третього поверхів палацу зображені коротшими і більш тендітними, відповідно, до зменшення висоти верхніх ярусів. П’єдестали колон прямокутної чи квадратної форми могли складати з рядової цегли.

2009 р. серед руїн основного палацу пощастило знайти фрагмент архітектурної деталі з пісковику з вирізьбленою глибоким рельєфом волютою діаметром біля 10 см [16] (Рис. 4). Як відомо, волюти прикрашали з обох боків композитну капітель. Деталь могла відколотись від невеликої кам’яної композитної капітелі колони фасадів палацу або від плити з рельєфом такої капітелі півколони (Рис. 2, 3). Світло-сірий рожеватий колір цього елементу пасував до отинькованих і побілених стін споруди. Археологічні знахідки елементів колон композитного ордеру з декору головного палацу І. Мазепи на Гончарівці ще раз засвідчують достовірність його зображення на малюнку з колекції Ф.-В. Бергхольца.

Це є третя відома Мазепина споруда, де застосували ордерні колони на п’єдесталах. Першою був Микільський собор одноіменного монастиря у Києві (1690-1696 рр.), екстер’єр якого оздобили тричетвертними колонами з коринфськими капітелями [17]. Другим прикладом вважаємо Троїцький собор Батурина (коло 1692 р.). Розкопки його фундаментів у 2007-2008 рр. відкрили там виступи для встановлення п’єдесталів фасадних колон [18]. В архітектурі та зовнішньому оформленні цих трьох будівель Києва і Батурина виявляються впливи зодчества вільнюського (віленського) бароко [19].

На відміну від них в одноповерхових палатах і кам’яницях народної традиції капітелі коринфського чи композитного ордеру, тим більш кам’яні, не відомі. За Мазепиної доби там вживали лише півколони з капітелями спрощеного чи невизначеного ордеру, трактовані у самобутньому національному стилі. Наприклад, такі безордерні півколони з символічними капітелями бачимо в екстер’єрі будинку Якова Лизогуба (полкова канцелярія) 1690 р. та колегіуму (1700-1702 рр.) в Чернігові, резиденції І. Мазепи 1704 р. в с. Іванівському Курської обл. в Росії та верхніх галерей Софійського собору в Києві кінця XVII ст. [20]. Тож використання елементів композитного ордеру в уборі головного палацу Гончарівки за його малюнком та археологічними даними промовляє проти приналежності цієї споруди до типу одноповерхових палат козацького бароко.

Додамо, що кам’яні будівельні та декоративні матеріали не характерні для архітектури Київщини та Лівобережжя XVII-XVIII ст., які порівняно бідні на якісне будівельне каміння. Як правило, усю пластичну орнаментацію там робили з фігурної цегли та керамічних деталей [21]. Навіть величезні коринфські та іонічні капітелі Великої дзвіниці Києво-Печерської Лаври (1731-1745 рр.) були керамічні [22]. Виключенням є різьблені кам’яні бічні портали, оздоблені колонами з коринфськими капітелями, Микільського і Братського Богоявленського (1690-1693 рр.) соборів у Києві. Однак спеціалісти з вивчення українських порталів вважають, що їх привіз з Москви зодчій Йосип Старцев, котрий створив ці церкви [23]. Також документи повідомляють, що 1700 р. архітектор Дмитро Аксамитов привіз до Батурина з Москви «…два кам’яні різьблені слупи, дві капітелі, кіот...» та інші дорогі деталі для опорядження храмів міста, вірогідно, Троїцького собору [24]. Застосування будь-яких кам’яних різьблених елементів, тим більш ордерних капітелей, в інших домівках гетьманів та полковників козацької держави не відомо. Тому гадаємо, що вирізьблені з пісковику композитні капітелі головного палацу І. Мазепи на Гончарівці теж були привозними. Їх використання там говорить про виключно високий рівень будівельного мистецтва і коштовність декоративних матеріалів цієї гетьманської резиденції.

У раніших публікаціях автор детально порівняв архітектурне розв’язання та зовнішній декор основного палацу Гончарівки та ранньомодерних палаців, вілл та базилік Італії, Західної Європи та Речі Посполитої і зробив заключення, що ця Мазепина резиденція була найранішою відомою нам багатоповерховою житловою спорудою в Гетьманщині, зведеною й прикрашеною в цілому за стилем зрілого вільнюського (віленського) бароко (Рис. 3). Зодчі Вільнюсу засвоїли деякі прийоми готики, ренесансу, маньєризму та раннього римського бароко і в поєдннані їх з автохтонними традиціями виробили свій регіональний бароковий стиль. Він розповсюдився в архітектурі Литви, Білорусі й Латвії у XVII – середині XVIII ст. та проникнув до Наддніпрянської України в 1670-1690-х рр. [25]. Автор також досліджував ще недостатньо оцінений внесок литовсько-білоруського бароко в церковне будівництво козацької держави і пристосування католицьких баневих базилік вільнюської школи до українського православного зодчества в той період [26].

Ці досліди показують, що важливими взірцями для створення композиції і орнаментації екстер’єра головного палацу Гончарівки були знамениті базилікальні собори Троїцького монастиря в Чернігові (1679 – 1695 рр.) та Спасо-Преображенського Мгарського монастиря під Лубнами (1684 – 1692 рр.), споруджені німецьким зодчим Йоганном-Баптистом Зауером (помер 1700 р.) з Вільнюса коштом гетьманів Івана Самойловича (1672-1687 рр.) та І. Мазепи. Зразками також були подібні за базилікальним типом і архітектурними формами вільнюської традиції, але контаміновані впливами українського й московського бароко втрачені собори Богоявленського і особливо Микільського монастирів Києва, що фундував І. Мазепа [27].

Правдоподібно, майстри палаців на Гончарівці запозичили стиль архітектури та пластичного декору, зокрема ордерні елементи, і від собору Живоначальної Трійці в Батурині, який був зведений цим гетьманом біля 1692 р. і зруйнований 1708 р. Фундаменти храму були повністю розкопані українсько-канадською експедицією у 2006-2009 рр. Автор узагальнив архітектурно-археологічні дослідження цього собору і попередньо графічно реконструював його гібридну об’ємно-просторову структуру з рисами латинської базиліки [28]. Микільський собор у Києві та Троїцький собор Батурина передували побудові Мазепиних палаців на Гончарівці між 1696 р. та 1700 р. і їх фасадна композиція й прикраси були найбільш близькими. Припустимо, що західний архітектурний дизайн та зовнішню пластичну орнаментацію головного палацу Гончарівки проектував якийсь знавець барокового зодчества Речі Посполитої, особливо Великого князівства Литовського.

За археологічними джерелами, західний декор екстер’єру обох палаців І. Мазепи у Батурині збагатили елементами архітектурної школи Києва XVII-XVIII ст. Фризи антаблементів там оздобили круглими керамічними деталями у вигляді тарілок з сферично вигнутою центральною частиною й пласкими бортиками. Їх лицьова опукла поверхня має рельєфні зображення розеток чи квіток з радіальними пелюстками і вкрита поливою білого, жовтого, зеленого, блакитного/бірюзового і темно-синього (тло) кольорів. Такі деталі називають розетками. Зупинимось на цих матеріалах палаців Гончарівки і покажемо їх аналогії та походження й поширення такого декоративного прийому.

На малюнку палацу 1744 р. розетки не зображені. Можливо, до того року, під час і після пожежі 1708 р., вони попадали зі стін й побились. Багато фрагментів цих деталей знайдено в ході розкопок залишок обох палаців у 1995-2009 рр.

Заступник керівника Батуринської археологічної експедиції Юрій Ситий (ЧНПУ) виділив п’ять типів розеток з опорядження головного Мазепиного палацу на Гончарівці (типи 94, А-Д, за його загальною типологією кахлів Батурина). Він підготував первинні чорно-білі реконструкції цих типів і визначив однаковий діаметр усіх розеток—приблизно 30 см. На їх основі співробітник Батуринської експедиції художник Сергій Дмитрієнко (Чернігів) виконав кольорові реконструкції п’яти типів (Рис. 5). Обмеженість знайдених уламків розеток типу 94-Д не дозволила відтворити кольори їх поливи, а лише чорно-білий малюнок рельєфу (Рис. 5, д). В іншому палаці садиби виявили фрагменти розеток чотирьох таких типів. Кожний тип відрізняється варіацією зображення розеток з рельєфним рослинним чи геометричним орнаментом і кольорами глазурі [29]. В межах кількох типів спостерігаються відмінності у кольорі глазурі, за якими пізніше виділяться їх підтипи.

На бортиках кожної розетки є три отвори для прибивання її цвяхами до стін. За аналогіями київських архітектурних пам’яток з розетками, що збереглись, ці деталі прибивались низкою на фриз антаблементу з чергуванням різних типів. Звичайно ними прикрашали тільки завершення фасадів мурованих будов та барабани бань в церквах. Але, не виключено, що в амбітному трьохярусному палаці Гончарівки розетками оздобили фризи антаблементу двох верхніх чи усіх поверхів (Рис. 3). В інших досліджених спорудах Батурина керамічні розетки відсутні [30].

Відомо, що ледве не кожна мурована церква і дзвіниця та деякі трапезні й інші монастирські будинки Києва гетьманської доби були декоровані керамічними полив’яними розетками [31]. Грунтовно досліджені ці елементи архітектурних пам’яток Києво-Печерської Лаври, де виділено вісім типів розеток з підтипами [32]. Для порівняння автор зробив фото й проміри семи автентичних керамічних розеток різних типів кінця XVII-XVIII ст. від убору зруйнованих Успенського собору Лаври, Михайлівського Золотоверхого собору та інших ранньомодерних церков Києва, які зберігаються у фондах Національного заповідника «Софія Київська» [33].

Вищевказані кольори поливи розеток палаців Гончарівки широко використовувались в подібних деталях у Києві. Однак там кольорова палітра була багатша (наприклад, в будівельній кераміці Києво-Печерської Лаври вживали до 10 кольорів й відтінків глазурі) і розміри розеток більші, ніж в Батурині. Їх діаметр в спорудах Лаври XVII-XVIII ст. коливається від 37 до 62 см. Найбільшими були розетки, що прикрашали центральну баню грандіозного Успенського собору (діаметр 62 см), а найменші опоряджували його фасади та фриз західної стіни лаврської друкарні [34]. Серед семи цілих та реставрованих розеток з фондів Національного заповідника «Софія Київська» виділяються групи з діаметром 40-43 см та 45-47 см [35]. Пишний декор найбільших розеток, які оздоблювали центральне підбання Михайлівського Золотоверхого собору, досить відмінний від лаврських зразків.

Майстри розеток палаців І. Мазепи на Гончарівці також не копіювали найкращі орнаменти розеток вищезгаданих соборів Києва. Порівняння показує, що чотири з п’яти типів розеток батуринських палаців (94 А-В, Д) оригінальні й майстерні за візерунком, хоч і менші та скромніші, ніж більшість відомих київських зразків (Рис. 5, а-в, д).

Тільки один тип 94-Г (діаметр коло 30 см) розеток Гончарівки знаходить аналогії в кількох спорудах Києва XVIII ст. (Рис. 5, г). Він має найпростіший мотив з шости чи, радше, восьми рельєфних радіальних пелюсток жовтої поливи на темно-синьому тлі з зеленим бортиком. Схожі восьми-пелюсткові розетки XVIII ст. з такими кольорами поливи бачимо на бані Троїцької надбрамної церкви та фасадах Успенського собору й друкарні Києво-Печерської Лаври (тип 1, за типологією розеток Д. Фінадоріної). Але, як і в інших київських прикладах, діаметри лаврських розеток цього типу (35-37 см) більші за батуринські та їх кольори глазурі інколи відмінні [36]. Однотипні реставрована та фрагментована великі розетки (діаметр 43 см), що походять від неідентифікованих знесених барокових церков Києва, збереглись у фондах Національного заповідника «Софія Київська» [37] (Рис. 6).

Важливо, що Богоявленський та Микільський собори Києва мали пояси розеток на завершенні фасадів та підбань, однак вони були втрачені разом з цими шедеврами українського зодчества у 1934-1935 рр. [38]. Вплив їх архітектури й декору на вирішення екстер’єру головного палацу І. Мазепи на Гончарівці відзначався вище.

Дивно, що використання керамічних розеток в барокових палацах та інших заможних житлах Києва не відомо в джерелах і такі пам’ятки до нас не дійшли. Дотепер Мазепина резиденція в Батурині є єдиним прикладом застосування цього прийому в житлових спорудах України (Рис. 3).

Дослідники архітектурної кераміки Києво-Печерської Лаври XVII-XVIII ст. припускають, що полив’яні поліхромні розетки для орнаментації її будов виготовляли місцеві гончари, можливо, мешканці Спаської слободи, що сусідила з монастирем і йому належала [39].

Цей популярний у Києві прийом лише обмежено поширився звідти на Лівобережжя. Крім Батурина, вжиток керамічних розеток там відомий у двох базилікальних храмах. Вони прикрашали фризи антаблементу фасадів безкупольної Михайлівської церкви Переяслава-Хмельницького (1648-1666 рр.) та фасадів й бань собору Хрестовоздвиженського монастиря у Полтаві (1689-1709 рр.) [40]. Останній належав до типу баневої базиліки вільнюської школи, модифікованої архітектурними формами і декором церков українського бароко, подібно до Богоявленського та Микільського соборів Києва. На жаль, розетки Переяслава й Полтави спеціально не досліджувались.

Використання таких деталей в інших спорудах Гетьманщини достовірно не встановлено. На рисунку кам’яниці гетьмана Павла Полуботка (1722-1724 рр.) в Любечі початку XVIII ст. О. Сластіона 1895 р. під заломом даху намальовано серію темних дисків, які нагадують розетки. Проте розкопки руїн цієї будови під керівництвом Олени Веремійчик (ЧНПУ) у 2009 р. не виявили керамічних розеток та кахлів. Вони підтвердили попередні здогадки, що кам’яниця була не житлова, а призначена для зберігання цінностей і зброї [41].

Прийом оздоблення фризу антаблемента керамічними полив’яними розетками не властивий модерному зодчеству Заходу й Московії. Проведене дослідження показує, що він широко застосовувався в мурованій церковній і монастирській архітектурі Києва і гіпотетично в палатах багатих міщан як декоративна особливість київського бароко. Звідти цей прийом перенесли в архітектуру Переяслава-Хмельницького, Полтави та Батурина у другій половині XVII—на початку XVIII ст. Імовірно, декоратори палаців І. Мазепи на Гончарівці перейняли його разом з композицією та пластичною орнаментацією фасадів Микільського та Богоявленського соборів Києва. Також можливо, що гетьман запросив досконалих київських керамістів-кахлярів оформити резиденцію в Батурині розетками, кахлями та іншими полив’яними деталями.

Підлоги підвалу головного Мазепиного палацу були вимощені цеглою, а наземних поверхів—фігурними керамічними глазурованими плитками блакитного й зеленого кольорів. Знайдено великі шестикутні плитки, вкриті зеленою поливою, яка іноді почервоніла від пожежі.

Огрівальні печі (груби) обличковували розкішні кахлі з рельєфними рослинними та рідше геометричними візерунками і зображенням голови янгола з розпростертими крилами (тип 72, за типологією кахлів Ю. Ситого) [42] (Рис. 7, 8). Такий мотив янгола (putto) був улюбленим в релігійному та світському образотворчому мистецтві козацької держави і запозичений від малювання й скульптури ренесансу чи бароко Західної Європи, а не з іконографії Київської Русі та Візантії. Багато з кахлів вкриті поширеною зеленою чи дорощими різнобарвними поливами. Ці керамічні деталі гетьманського палацу Гончарівки досліджені спеціалістами з батуринських кахлів [43].

2009 р. в 36 м на південь від головного палацу Мазепиної садиби на Гончарівці частково розкопали залишки великого і багатого житлового будинку (споруда № 1) кінця XVII—початку XVIII ст. Він мав глибокий підкліт розміром 10 х 9.5 м із зрубними стінами. Внаслідок пожежі будівлі у 1708 р. перегорілі наземні дерев’яні та цегляні конструкції завалились до підкліту і утворили там шар битої цегли, фракцій вапнякового розчину та інших матеріалів потужністю 0,65-1 м. Минулого сезону не вдалось відкрити фундаментів наземного поверху. Однак на основі здобутих даних Ю. Ситий твердить, що він мав площу понад 100 м², муровані стіни та два-чотири приміщення з двома кахляними печами [44].

Серед розвалів наземної частини споруди знайдено заокруглену цеглу від мурування колон чи півколон, уламки керамічних баз, карнизних профільованих деталей і полив’яних розеток (типи 94 А, В-Д), які свідчять про використання там ордерних елементів з антаблементом в оздобленні фасадів (Рис. 5, а, в-д). Керамічні декоративні матеріали, фігурні плитки підлоги, пічні кахлі та формати цегли будинку близькі чи ідентичні до таких, виявлених в котловані основного палацу [45]. Це дозволяє вважати, що нововідкрита споруда № 1 була другим відомим нам мурованим палацовим корпусом садиби І. Мазепи на Гончарівці. Обидва побудували та прикрасили ті самі майстри як єдиний палацовий комплекс з однаковим бароковим убором.

Між триповерховим головним палацом та нововідкритою спорудою могло бути подвір’я чи майдан садиби. Там забудова не відома. На нашу думку, до здогадного майдану та споруди № 1 був звернутий чоловий найбільш орнаментований південний фасад головного палацу, замальований Ф.-В. Бергхольцем.

В котловані цієї південної споруди знайшли велику кількість фрагментів оплавленого скла від столового посуду. Серед них є вінце дорогого келиха для вина із матового скла з гравірованим квітковим візерунком, що репрезентує вишуканий столовий посуд І. Мазепи та нагадує про банкети у його палаці. Може, саме нововідкритий палац названо у Літописі С. Величка «столовим гетьманським домом на Гончарівці», де гетьман гостив старшину на Великдень у 1700 р.?

В. Коваленко припускає, що південна споруда була зимовою опочивальнею І. Мазепи і парадним житловим флігелем садиби [46]. Про відношення будинку до Мазепиної офіційної резиденції та його репрезентативний характер красномовно свідчить оформлення фасадів гетьманським гербом. Розглянемо докладно цю важливу знахідку.

Минулого року серед розвалів кладок споруди № 1 знайшли уламки щонайменше від трьох керамічних плит з геральдичними символами, які автор, а за ним Ю. Ситий визнали гербом Мазепи, що був розбитий (тип 194, за типологією кахлів Батурина Ю. Ситого). Це є фрагментовані рельєфні зображення півмісяця з людським обличчям, зірки й хреста, а також кириличних літер П. І. В. З. від ініціалів імені та абревіатури титулу гетьмана й гірлянд, які облямовували герб (Рис. 9). Уламки такої деталі з літерами П. В. З. без поливи виявлено також серед решток головного палацу.

Ю. Ситому вдалось зібрати знайдені фрагменти цих плит, встановити їх розмір (41 х 33,5 см) і намалювати першу чорно-білу реконструкцію герба з втраченими частинами у центрі (Рис. 10, а). Деякі плити вкриті соковитою глазур’ю темно-синього (тло), блакитно-зеленого (колір морської хвилі), білого та жовтого кольорів, а інші — теракотові. Ю. Ситий вважає, що такі геральдичні плити розміщались над порталами входів чи низкою у вигляді фризу на фасадах обох палаців Мазепиного подвір’я. Він припускає, що кахлі типу 68 того ж розміру з подібним рослинним візерунком, але без герба могли комбінувати з типом 194 у декоративному фризі [47].

Прямокутні полив’яні різнобарвні плитки з рельєфним рослинним орнаментом прикрашають сандрики вікон Чернігівського колегіума. На основі малюнку Ю. Ситого автор та художник С. Дмитрієнко виготовили графічну кольорову реконструкцію цілої гербової плити з додатком літер М та Г в центрі, які, на наш погляд, були втрачені [48] (Рис. 10, б). Автор гадає, що відновлені шість літер—П. І. М. Г. В. З.—є скороченням ім’я та титулу власника герба: «Пан Іван Мазепа, Гетьман Війська Запорозького».

Інших літер на уламках цього герба не виявлено. Хоч відомо, що повний офіційний титул І. Мазепи був значно довшим. На багатьох його гербах, особливо зображених на гравюрах, знаходимо дев’ять літер абревіатури звичайного титулу російською мовою—І. М. Г. В. Є. Ц. П. В. З.: “Іван Мазепа Гетман Войска Єго Царского Пресветлого Величества Запорожского” [49]. Таким чином, на геральдичній плиті з Гончарівки Мазепин титул подано скороченим з усуненням літер Є. Ц. П. В. («…Єго Царского Пресветлого Величества…»)

Схожий коротший варіант титулу гетьмана відомий на інших гербах, наприклад, на срібних царських воротах іконостасу Борисоглібського собору в Чернігові, відлитих на його замовлення 1701 р. Навколо герба там вигравіровано монограму з п’яти літер І. С. М. Г. З.—Іван Степанович Мазепа Гетьман Запорозький [50]. Таку саму монограму реставровано разом з ліпним тиньковим гербом І. Мазепи над брамою Всесвятської церкви (1696-1698 рр.) у Києво-Печерській Лаврі, фундатором якої він був [51].

Скорочення повного титулу гетьмана на цих гербових зображеннях Чернігова і Києва та плиті з Гончарівки можна пояснити тим, що вони розраховувались на огляд на відстані, з якої дев’ять дрібних літер ледве б змогли розібрати. Також їх кількість перевантажила б просту композицію гербів. Тому використання там тільки п’яти (Київ і Чернігів) та шости (Батурин) збільшених літер з, відповідно, коротшим титулом І. Мазепи уявляється виправданим.

В документах і листах до гетьмана зустрічаються різноманітні варіації його офіційного довгого титулу [52]. Як приклад незвичайної монограми І. Мазепи згадаємо його унікальний герб, вирізьблений на дерев’яних дверях з Чернігівщини 1694 р. (приватне зібрання В.А. Романщака) [53]. Там навколо герба зображено дев’ять літер—І. М. Г. В. И. Ц. П. М. З.—з можливим прочитанням: Іван Мазепа, Гетман Войска Их Царской Пресветлой Милости Запорожского.

Єдиного стандарту в наборі, кількості й розміщенні літер ініціалів імені та абревіатури титулу на численних зразках Мазепиних гербів не спостерігається. Там нерідко переставляли літери та геральдичні емблеми зірки й місяця (інколи з людським обличчям, як на плиті Гончарівки) з одного боку герба на інший.

При реконструкції втрачених літер М і Г в центрі плити з Гончарівки їх помістили за взірцем монограми на Мазепиному гербі на автентичній керамічній закладній дошці дзвіниці Чернігівського колегіума. Там М(азепа) знаходиться зліва, а Г(етьман)—справа у верхній частині хреста (Рис. 10, б). Зверху та знизу цієї дошки є рельєфний напис про будівництво дзвіниці з храмом на пожертву гетьмана у 1700-1702 рр., де його титуловано «…ясновельможным Паном Іоанном Мазепою славных войск Российских Гетманом.» [54]. Додавання «пан» до імені та гетьманського титулу І. Мазепи зустрічається в присвятних написах на його подарунках та листах до нього козацької верхівки [55]. Тому припустимо, що на гербовій плиті з Гончарівки літера П. є абревіатурою «Пан». Такими є підстави для запропонованого вище прочитання монограми з шости літер на її реконструкції.

Серед аналогічних керамічних архітектурних деталей з українською геральдичною символікою, крім теракотової закладної дошки Чернігівського колегіума, назовемо масивну плиту з рельєфним гербом київського митрополита Петра Могили (1632-1647 рр.), що зберігається у фондах Національного заповідника «Софія Київська». Вона також має кириличні літери—абревіатуру імені й титулу ієрарха—та вкрита багатобарвною поливою і могла прикрашати екстер’єр Софійського собору, який він реставрував, чи митрополичої палати.

Це перша знахідка герба І. Мазепи в Батурині і його унікальне зображення на кераміці, виконане технікою мілкого рельєфу та поліхромної поливи. Композиція, рельєфний малюнок і колірна гама геральдичних символів та їх обрамлення гірляндами з квітами, що вибагливо завиваються кільцями у бароковому стилі, мають своєрідні риси у порівнянні до різноманітних дизайнів герба цього гетьмана. Кольорові зображення гербів І. Мазепи рідкі; приклади таких відомі на його тогочасних олійних портретах, церковних вишивках та молитовнику, виданому чернігівським архієпископом Лазарем Барановичем у 1692 р. [56]. Не збереглись червона фарба і позолота герба гетьмана на вищезгаданих дерев’яних дверях 1694 р. Переважна більшість інших геральдичних зображень—на теракотовій закладній дошці й тиньковому ліпленні Мазепиних споруд, книжкових мініатюрах, шатах кіотів та ікон, металевих і дерев’яних виробах—монохромні. Підкреслимо, що нововідкритий варіант герба гетьмана достовірно пов’язаний з його резиденцією у Батурині і надійно датується часом її спорудження перед 1700 р.

Серед відомих зразків мотив переплетених гірлянд навколо герба І. Мазепи, вирізьбленого на дверях з Чернігівщини, нагадує рослинний орнамент на керамічній гербовій плиті з Гончарівки. Вона була формована також у дерев’яній різьбленій формі. Її різбляри та керамісти/кахляри, котрі розписували ці плити поливою, могли взорувати на книжкові мініатюри з численними гербами І. Мазепи 1680-90-рр., наприклад, на малюнки Івана Щирського чи Леонтія Тарасевича, які уславились своїми гравюрами з різними композиціями гербів гетьмана та інших достойників. Мазепин герб вирізьбили на дверях в 1694 р., здогадно, за ескізом цих видатних граверів.

Ошатні гербові плити та пічні кахлі Гончарівки є високохудожніми витворами українського елітарного ужиткового і геральдичного мистецтва (Рис. 7-10). В їх орнаментації простежуються впливи декоративної кераміки Литви й Білорусі Нового часу [57]. Ю. Ситий вважає, що ці плити й кахлі виготовили не батуринські майстри, а кращі кахляри Гетьманщини, яких І. Мазепа запросив з Києва для оздоблення його резиденції на Гончарівці [58]. Київ, Чернігів та Батурин (до 1708 р.) були провідними центрами виробництва полив’яної кераміки Наддніпрянської України XVII-XVIII ст. Спеціалісти з українських кахлів Лариса Виногродська (Інститут археології НАНУ) та Ю. Ситий вказують на подібність багатьох типів пічних кахлів цих трьох великих міст [59], серед яких київська художня кераміка була найвищого гатунку за Мазепи.

Безперечно, ті самі майстри кахлів і гербових плит виготовили керамічні полив’яні розетки для оформлення фасадів обох палаців Гончарівки. Твердження автора про походження такого прийому з архітектурної школи Київа узгоджується з висновком Ю. Ситого про запрошення звідти кахлярів-декораторів Мазепиної резиденції в Батурині.

Проведений розгляд будівельних решток та деталей зовнішнього убору двох палаців садиби І. Мазепи на батуринській околиці Гончарівці на основі аналізу писемних джерел, малюнку головного гетьманського палацу з колекції Ф.-В. Бергхольца 1744 р. (Рис. 2) та переважно матеріалів розкопок обох пам’яток у 2009 р. дозволяє зробити наступні висновки.

Ця головна, найбільша резиденція І. Мазепи була споруджена перед 1700 р. і спалена під час розорення Батурина царським військом у 1708 р. Польові дослідження минулого року відкрили на південь від основного палацу залишки другої великої багатої мурованої житлової будови, можливо, корпусу чи флігелю цього палацового комплексу.

Аналіз малюнку головного палацу 1744 р. та археологічних даних показує, що він є першою відомою багатоповерховою житловою спорудою Гетьманщини, зведеною й прикрашеною у стилі зрілого вільнюського (віленського) бароко з орнаментальними елементами київської архітектурної школи XVII-XVIII ст. (Рис. 3). Прямих аналогій цьому Мазепиному палацу в світському зодчестві козацької держави не відомо. Вірогідними взірцями для створення західної композиції і синкретичного зовнішнього декору триповерхового палацу Гончарівки були зруйновані собори Братського Богоявленського (1690-1693 рр.) та Микільського (1690-1696 рр.) монастирів у Києві.

В опорядженні екстер’єрів обох палаців Гончарівки використали типові пластичні прикраси західного бароко, зокрема антаблемент та колони чи півколони з рідкими різьбленими кам’яними капітелями композитного ордеру (Рис. 4). Археологічні знахідки цих деталей підтверджують достовірність зображення головного палацу з такими ордерними елементами на малюнку Мазепиної резиденції Ф.-В. Бергхольца (Рис. 2).

Фризи антаблементу обох палаців оздобили керамічними різнобарвними полив’яними розетками п’яти типів (Рис. 3, 5). Правдоподібно, цей прийом перенесли до Батурина київські кахляри. Його широко застосовували в церковній і монастирській архітектурі Києва гетьманського періоду. Натепер палаци І. Мазепи в Батурині є єдиними житловими спорудами в Україні, де оформлення фасадів керамічними розетками засвідчено археологічними дослідженнями.

Минулого року вони також показали, що екстер’єри обох палаців Гончарівки прикрашали масивні керамічні плити зі своєрідним рельєфним зображенням герба з монограмою І. Мазепи, вкриті багатоколірною поливою та теракотові зразки (Рис. 9, 10). Огрівальні печі облицьовували глазуровані й теракотові кахлі з орнаментальними і сюжетними мотивами барокового стилю надзвичайно високого технічного і художнього рівня (Рис. 7, 8).

Можна заключити, що архітектуру і декор обох палаців Мазепиної садиби в Батурині створив якийсь знавець литовсько-польського барокового зодчества у творчій спілці з найкращими київськими керамістами-декораторами. Подальші археологічні дослідження залишок цих інтригуючих споруд перевірять й поточнять висловлені тут припущення і твердження.

ПОСИЛАННЯ

1. Цей проект спонсорує Програма дослідження Східної України ім. Ковальських при Канадському Інституті Українських Студій (КІУС), Наукове Товариство ім. Шевченка в Америці (НТШ-А) та Понтифікальний Інститут Середньовічних Студій Торонтського університету. Директор КІУС проф. Зенон Когут є керівником Батуринського проекту від канадської сторони. Голова НТШ-А проф. Орест Попович є його патроном і науковим дорадником. 2009 р. розкопки Батурина та підготовку публікацій з цієї теми підтримали грантамиФундація ім. Ольжича, Українське Національне Об’єднання, Українська Кредитова Спілка, Ліга Українців Канади, Ліга Українок Канади, Фундація “Прометей”, Кредитова Спілка “Будучність” (Торонто), Меморіальний Фонд ім. Марусі Онищук та Іванка Харука при КІУС, Фонд “Поміч Україні” (Монреаль) в Канаді та Американська Асоціація Університецьких Професорів і Фонд Кафедр Українознавства при Гарвардському університеті в Америці. Автор висловлює подяки археологам Володимиру Коваленку, Юрію Ситому, Вячеславу Скороходу та Роману Луценку (ЧНПУ) за цінні консультації в ході розкопок залишок Мазепиних палаців у Батурині.

2. Ленченко В. Палац гетьмана Івана Мазепи в Батурині // Пам’ятки України. – № 3. – К., 2003. – С. 19 – 33; Його ж. Резиденція гетьмана Івана Мазепи в Батурині // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції з нагоди 295-ї річниці з дня смерті гетьмана України Івана Мазепи та 10-річчя заповідника “Гетьманська столиця” (25 – 26 травня 2004 р., м. Батурин). – Ніжин, 2006. – С. 120 – 126; Його ж. Невідомий палац гетьмана Івана Мазепи в Батурині // Батуринська старовина. Збірник наукових праць, присвячений 300-літтю Батуринської трагедії / Упорядник В. Коваленко.—К., 2008.—С. 236-247; Коваленко В.П., Мезенцев В.І., Ситий Ю.М. Новий етап в дослідженнях гетьманської столиці // Історико-культурні надбання Сіверщини у контексті історії України: Збірник наукових праць. – Глухів, 2006. – С. 88 – 89; Коваленко В., Мезенцев В. Резиденція гетьмана Івана Мазепи на Гончарівці в Батурині // Вісник Чернігівського державного педагогічного університету.—Вип. 52.—№ 5.—Чернігів, 2008.—С. 7-14; Мезенцев В. Декор Мазепиного палацу в Батурині: італійське та українське бароко // Історико-культурні надбання Сіверщини у контексті історії України. – Глухів, 2006. – С. 72 – 82; Його ж. Розкопки Батурина – столиці гетьмана Івана Мазепи у 2006 р. // Музеї України. – № 2 – 3 (20 – 21). – К., березень-червень, 2007. – С. 7; Його ж. Про стиль архітектури палацу І. Мазепи в Батурині за рисунком 1744 р. та археологічними даними // Батуринська старовина. Збірник наукових праць, присвячений 300-літтю Батуринської трагедії.—К., 2008.—С. 216-235; Вечерський В. Гетьманські столиці України. – К., 2008. – С. 185 – 186.

3. Мазепина книга / Упорядкування та вступна стаття І. Ситого.—Чернігів, 2005.—С. 81.

4. Величко С. Літопис / Перекл. В. Шевчука. – К., 1991. – С. 602 – 603.

5. Радишевський Р., Свербигуз В. Іван Мазепа в сарматсько-роксоланському вимірі високого бароко. – К., 2006. – С. 442.

6. Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західньоевропейських джерелах, 1687-1709.—Мюнхен, 1988.—С. 104-105.

7. Гетман Иван Мазепа: Документы из архивных собраний Санкт-Петербурга. В 2 вып. Вып. І. 1687-1705 гг. / Сост. Т. Г. Таирова-Яковлева.—СПб., 2007.

8. Ситий Ю., Коваленко В., Мезенцев В. та ін. Науковий звіт про археологічні дослідження в охоронних зонах історико-культурного заповідника “Гетьманська столиця” в смт. Батурин Бахмацького р-ну Чернігівської області в 2003 р. // Науковий архів Інституту археології НАН України (НА ІА НАНУ). – 2003. – С. 117 – 120; Їх же. Науковий звіт про археологічні дослідження в охоронних зонах Державного історико-культурного заповідника “Гетьманська столиця” в смт. Батурин Бахмацького р-ну Чернігівської області в 2004 р. – НА ІА НАНУ. – 2004.—С. 71. – Рис. 237 – 240; Ситий Ю., Осадчий Є. Традиції в цивільній архітектурі Лівобережної Гетьманщини другої половини XVII-XVIII ст. (рукопис у друці); Гетьман. Шляхи: Науково-популярне видання / Упорядник О. Ковалевська.—Т. І.—К., 2009.—Рис. 133.

9. Ситий Ю., Коваленко В., Мезенцев В. та ін. Науковий звіт про археологічні дослідження в охоронних зонах Національного історико-культурного заповідника “Гетьманська столиця” в м. Батурин Бахмацького р-ну Чернігівської обл. в 2009 р. // НА ІА НАНУ. – 2009. – Т. ІІ.—С. 39, 44, 48-49, 51-53.

10. Національний музей в Стокгольмі, Tessin-Harleman Collection. – Vol. THC 9076. – 25:III, Building, Batturin, faсade. Див. також: Hallstrom B.H. Russian Architectural Drawings in the Nationalmuseum. – Stockholm, 1963. – P. 3 – 6, 12 – 13; Горбенко Е.В. Архитектура Киева первой половины XVIII ст. // Строительство и архитектура. – № 1. – К., 1989. – С. 26 – 27.

11. Мезенцев В. Декор Мазепиного палацу в Батурині: італійське та українське бароко. – С. 73 – 80; Його ж. Про стиль архітектури палацу І. Мазепи в Батурині за рисунком 1744 р. та археологічними даними.—С. 217-219.

12. Див. посилання 2.

13. Павленко С. Загибель Батурина 2 листопада 1708 р.—К., 2007.—С. 31; Реброва Н. Б. та ін. Батурин: історія в пам’ятках: Путівник Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця».—Ніжин, 2008.—С. 24-26. Див. також посилання 2.

14. Ситий Ю., Коваленко В., Мезенцев В. та ін. Науковий звіт про археологічні дослідження в охоронних зонах Державного історико-культурного заповідника “Гетьманська столиця” в смт. Батурин Бахмацького р-ну Чернігівської області в 2004 р. – С. 62 – 72. – Рис. 221 – 240; Їх же. Науковий звіт про археологічні дослідження в охоронних зонах історико-культурного заповідника “Гетьманська столиця” в смт. Батурин Бахмацького р-ну Чернігівської області в 2005 р. // НА ІА НАНУ. – 2005. – Т. ІІ. – С. 149 – 152, 333 – 334. – Рис. 189 – 225; Їх же. Науковий звіт про археологічні дослідження в охоронних зонах історико-культурного заповідника “Гетьманська столиця” в смт. Батурин Бахмацького р-ну Чернігівської області в 2006 р. // НА ІА НАНУ. – 2006. – Т. ІІ. – С. 27 – 30. – Рис. 68 – 93; Їх же. Науковий звіт про археологічні дослідження в охоронних зонах історико-культурного заповідника “Гетьманська столиця” в смт. Батурин Бахмацького р-ну Чернігівської області в 2007 р. // НА ІА НАНУ. – 2007. – С. 70 – 72. – Рис. 275 – 320; Їх же. Науковий звіт про археологічні дослідження в охоронних зонах Національного історико-культурного заповідника “Гетьманська столиця” в м. Батурин Бахмацького р-ну Чернігівської обл. в 2009 р.—Т. ІІ. – С. 27 – 28.—Рис. 34-35, 40-41.

15. Мезенцев В. Про стиль архітектури палацу І. Мазепи в Батурині за рисунком 1744 р. та археологічними даними.—С. 219.—Рис. 3; Ситий Ю., Коваленко В., Мезенцев В. та ін. Науковий звіт про археологічні дослідження в охоронних зонах історико-культурного заповідника “Гетьманська столиця” в смт. Батурин Бахмацького р-ну Чернігівської області в 2006 р. – Т. ІІ. – С. 30. – Рис. 90, 91; Їх же. Науковий звіт про археологічні дослідження в охоронних зонах Національного історико-культурного заповідника “Гетьманська столиця” в м. Батурин Бахмацького р-ну Чернігівської обл. в 2009 р.—Т. ІІ.—С. 29.—Рис. 39, 42.

16. Ситий Ю., Коваленко В., Мезенцев В. та ін. Науковий звіт про археологічні дослідження в охоронних зонах Національного історико-культурного заповідника “Гетьманська столиця” в м. Батурин Бахмацького р-ну Чернігівської обл. в 2009 р.—Т. ІІ.—С. 41.—Рис. 48,1.

17. Цапенко М. Архитектура Левобережной Украины XVII – XVIII веков. –М., 1967.—С. 178, 179; Hewryk T.D. The Lost Architecture of Kiev. – 2 ed. – The Ukrainian Museum, New York, 1987. – P. 45; Вечерський В. Втрачені об’єкти архітектурної спадщини України. – К., 2002. – С. 69, 79.

18. Мезенцев В., Коваленко В. Троїцький собор Батурина (близько 1692 р.) за писемними та археологічними джерелами: порівняльний аналіз архітектури // Батуринська старовина. Збірник наукових праць, присвячений 300-літтю Батуринської трагедії.—К., 2008.—С. 289, 303.—Рис 2.

19. Мезенцев В. Про стиль архітектури палацу І. Мазепи в Батурині за рисунком 1744 р. та археологічними даними.—С. 227-230. Див. також посилання 18, 26.

20. Цапенко М. Архитектура Левобережной Украины XVII – XVIII веков. –С. 86, 88, 192, 206, 207, 209; Вечерський В. Пам’ятки архітектури й містобудування Лівобережної України. –К., 2005.—С. 37-39.

21. Цапенко М. Архитектура Левобережной Украины XVII – XVIII веков. –С. 35-38; Развитие строительной науки и техники в Украинской ССР.—Т. 1.—К., 1989.—С. 82-83.

22. Килессо С. К. Керамика в архитектуре Украины.—К., 1968.—С. 8-9.—Рис. 2.

23. Яблонский Д. Н. Порталы в украинской архитектуре XVII-XVIII вв.—К., 1955.—С. 8; Див. також: Грабарь И. История русского искусства. – Т. 2. – М., 1910. – С. – 398, 399.

24. Грабар І. Архітектурні взаємозв’язки України з Росією // Пам’ятки України: історія і культура.—№ 1.—1995.—С. 83-84.

25. Мезенцев В. Про стиль архітектури палацу І. Мазепи в Батурині за рисунком 1744 р. та археологічними даними.—С. 223-230.

26. Мезенцев В. Впливи віленського бароко на архітектуру соборів Троїцького монастиря в Чернігові та Мгарського монастиря під Лубнами // Чернігів у середньовічній та ранньомодерній історії Центрально-Східної Європи.—Чернігів, 2007.—С. 480-489; Його ж. Адаптація литовського бароко в архітектурі й декорі соборів Троїцького Чернігівського та Мгарського монастирів // Сіверщина в історії України: Збірник наукових праць.—Суми, 2008.—С. 63-72.

27. Мезенцев В. Про стиль архітектури палацу І. Мазепи в Батурині за рисунком 1744 р. та археологічними даними.—С. 225-230. Див. також попередне посилання.

28. Мезенцев В., Коваленко В. Троїцький собор Батурина (близько 1692 р.) за писемними та археологічними джерелами: порівняльний аналіз архітектури.—С. 288-305; Мезенцев В. Розкопки та реконструкції споруд Батурина в 2008 р. // Музеї України.—№ 2.— 2009.—С. 6-8.

29. Ситий Ю., Коваленко В., Мезенцев В. та ін. Науковий звіт про археологічні дослідження в охоронних зонах Державного історико-культурного заповідника “Гетьманська столиця” в смт. Батурин Бахмацького р-ну Чернігівської області в 2004 р. –С. 69. – Рис. 241 – 244; Їх же. Науковий звіт про археологічні дослідження в охоронних зонах історико-культурного заповідника “Гетьманська столиця” в смт. Батурин Бахмацького р-ну Чернігівської області в 2006 р. – Т. 2. – Рис. 93; Їх же. Науковий звіт про археологічні дослідження в охоронних зонах Національного історико-культурного заповідника “Гетьманська столиця” в м. Батурин Бахмацького р-ну Чернігівської обл. в 2009 р.—Т. ІІ. – 2009. – С. 37 – 38, 50, 54.—Рис. 56-59, 96, 120.

30. Реставратори гетьманської резиденції/канцелярії кінця XVII ст. в цитаделі батуринської фортеці у 2008 р. орнаментували її антаблемент полив’яними поліхромними розетками, але без археологічних підстав. Багатолітні розкопки решток цієї будови не знайшли таких деталей.

31. Див., наприклад, Hewryk T.D. The Lost Architecture of Kiev. – P. 13, 14, 17, 18, 25, 29, 31, 41, 45, 46, 52; Сіткарьова О. В. Архітектурний ансамбль Києво-Печерської лаври та її історичного оточення за доби гетьмана І. С. Мазепи.—К., 2005.—С. 73, 94, 95, 116, 122.

32. Фінадоріна Д. В. Керамічні полив’яні розетки архітектурних пам’яток Верхньої лаври // Лаврський альманах.—К., 2005.—С. 52-53.—Рис. 1.—Табл. 1.

33. Фото шости з цих розеток опубліковано, але без даних про їх розміри. Див. Виногродська Л. Архітектурно-декоративна кераміка // Національний заповідник «Софія Київська».—К ., 2004.—С. 415. Щиро дякую дирекції Софійського заповідника та його співробітниці Жанни Арустам’ян за люб’язний дозвіл на досліди й проміри керамічних фондових матеріалів у 2005 р.

34. Див. посилання 3132.

35. Проміри автора 2005 р.

36. Балакін. С. А. Археологічні дослідження на території Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника у 2003 році // Могилянські читання 2003: Збірник наукових праць.—К., 2004.—С. 32.—Рис. 1; Фінадоріна Д. В. Керамічні полив’яні розетки архітектурних пам’яток Верхньої лаври.—С. 53-55.—Рис. 1.—Табл. 1.

37. Виногродська Л. Архітектурно-декоративна кераміка // Національний заповідник «Софія Київська».—К ., 2004.—С. 415.

38. Hewryk T.D. The Lost Architecture of Kiev. – P. 29-30, 45.

39. Фінадоріна Д. В. Керамічні елементи в архітектурному декорі українського бароко XVII-XVIII ст. (на прикладі архітектурного ансамблю Києво-Печерської лаври) (2005 р.). Висловлюю подяку автору за дозвіл користуватись її рукописом та світлинами й малюнками розеток з декору споруд Києво-Печерської Лаври у 2009 р.

40. Вечерський В. Пам’ятки архітектури й містобудування Лівобережної України. – С. 22-23, 225-227.

41. Там само.—С. 173.

42. Ситий Ю., Коваленко В., Мезенцев В. та ін. Науковий звіт про археологічні дослідження в охоронних зонах Національного історико-культурного заповідника “Гетьманська столиця” в м. Батурин Бахмацького р-ну Чернігівської обл. в 2009 р.—Т. ІІ.—С. 28-29, 35-41.—Рис. 44, 57, 122.

43. Виногродська Л., Ситий Ю. Колекція кахлів з розкопок у Батурині в 1997 – 2002 рр. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Вип. 13. – К., 2004. – С. 110-120; Їх же. Батуринська кахля //Пам’ятки України: історія і культура.—№3.—2008.—С. 36-38.

44. Ситий Ю., Коваленко В., Мезенцев В. та ін. Науковий звіт про археологічні дослідження в охоронних зонах Національного історико-культурного заповідника “Гетьманська столиця” в м. Батурин Бахмацького р-ну Чернігівської обл. в 2009 р.—Т. ІІ.—С. 42-57.

45. Там само.—С. 50-57.—Рис. 86-122.

46. Там само.—С. 45-49, 55.

47. Там само.—С. 36-37, 41, 55.—Рис. 59, 60, 94, 119, 121.

48. Цю реконструкцію герба І. Мазепи надруковано у кольорі в українській пресі Канади і США навесні 2010 р. Див., наприклад, Когут З., Мезенцев В., Коваленко В., Ситий Ю. Археологічні досліди в Батурині 2009 р.: Розкопки залишок палацу гетьмана Мазепи // Гомін України.—Рік. LXII.—№ 10 (3350).—Торонто, 9 березня 2010 р.—С. 3-4, 9-10.

49. Радишевський Р., Свербигуз В. Іван Мазепа в сарматсько-роксоланському вимірі високого бароко. – С. 93, 189, 196, 197, 240; Гетьман. Шляхи.—Т. 1.—Рис. 2, 154, 165.

50. Травкіна О. Мазепина брама: Царські срібні ворота іконостасу колишнього кафедрального Борисоглібського собору м. Чернігова.—Чернігів, 2007.—С. 16.—Рис. 22; Гетьман. Шляхи.—Т. 1.—Рис. 156.

51. Сіткарьова О. В. Архітектурний ансамбль Києво-Печерської Лаври та її історичного оточення за доби гетьмана І. С. Мазепи.—С. 52.

52. Див., наприклад, Універсали Івана Мазепи 1687-1709.—Київ-Львів, 2002.—С. 134, 135,158, 218, 301, 382, 458, 523; Доба гетьмана Івана Мазепи в документах / Упорядник С. Павленко.—К., 2007.—С. 13, 14, 45, 77, 79, 186, 195, 335; Гетман Иван Мазепа: Документы из архивных собраний Санкт-Петербурга.—Вып. І. 1687-1705 гг.—С. 159, 164, 166, 168, 169, 172, 176, 184, 191, 206.

53. Радишевський Р., Свербигуз В. Іван Мазепа в сарматсько-роксоланському вимірі високого бароко. – С. 479; Гетьман. Осмислення: Науково-популярне видання / Упорядник О. Ковалевська.—Т. ІІ.—К., 2009.—С. 260.

54. Гетьман. Осмислення.—Т. ІІ.—С. 261.—Рис. 178, 181.

55. Радишевський Р., Свербигуз В. Іван Мазепа в сарматсько-роксоланському вимірі високого бароко. – С. 479; Доба гетьмана Івана Мазепи в документах.—С. 327, 335.

56. Павленко С. Загибель Батурина 2 листопада 1708 р.—С. 211-217; Гетьман. Шляхи.—Т. 1.—С. 21.

57. Виногродська Л., Ситий Ю. Батуринська кахля.—С. 29-36.

58. Ситий Ю., Коваленко В., Мезенцев В. та ін. Науковий звіт про археологічні дослідження в охоронних зонах Національного історико-культурного заповідника “Гетьманська столиця” в м. Батурин Бахмацького р-ну Чернігівської обл. в 2009 р.—Т. ІІ.—С. 36, 41.

59. Виногродська Л., Ситий Ю. Батуринська кахля.—С. 37-38.

ІЛЮСТРАЦІЇ (10 рис., 17 малюнків і фото)

Рис. 1. (plan.jpg) План головного палацу садиби І. Мазепи на околиці Батурина Гончарівці (перед 1700 р.). Реконструкція Ю. Ситого, 2010 р.

Рис. 2. (rys-01) РуїниМазепиного головного палацу на Гончарівці. Малюнок з колекції Ф.-В. Бергхольца, 1744 р., Національний музей Стокгольму.

Рис. 3, а (palace Mazepa), б (Bat palace fas) Південний (чільний) та східний поздовжній фасади головного палацу садиби І. Мазепи на батуринській околиці Гончарівці. Реконструкції В. Мезенцева, малюнки С. Дмитрієнка, 2010 р.

Рис. 4. (MG_4417) Уламок кам’яної композитної капітелі з вирізьбленою волютою від колони фасаду. Розкопки головного палацу Гончарівки 2009 р. Фото В. Мезенцева.

Рис. 5, а (Тип А), б (Тип Б), в (Тип В), г (Тип Г), д (Тип Д) Керамічні полив’яні різноколірні розетки з декору фасадів палаців Гончарівки (типи 94 А-Д). Реконструкції Ю. Ситого (зліва) та С. Дмитрієнка (справа), 2010 р.

Рис. 6. (mz006) Полив’яні поліхромні розетки з фондів Національного заповідника “Софія Київська”. Фото В. Мезенцева, 2005 р.

Рис. 7. (angel B09) Фрагменти полив’яної кахлі з рельєфним зображенням янгола від обличкування печів південного палацу Гончарівки (Споруда № 1). Фото В. Мезенцева, 2009 р.

Рис. 8. (IMG_3275) Фрагментована теракотова пічна кахля з рельєфом янгола, знайдена в ур. Гончарівці. Археологічний музей Батуринського національного заповідника. Комп’ютерна реконструкція В. Сидоренка, 2009 р.

Рис. 9, а (crescent B09), б (IMG_4385) Уламки керамічної глазурованої геральдичної плити з рельєфами місяця та літер. Розкопки південного палацу Гончарівки 2009 р.

Рис. 10, а (Scan10198), б (variant02f) Керамічна глазурована поліхромна плита з гербом І. Мазепи від опорядження екстер’єру його палаців у Батурині (біля 1700 р.). Реконструкції Ю. Ситого (а), В. Мезенцева та С. Дмитрієнка (б), 2010 р.

АНОТАЦІЇ

Mezentsev V. I. Decorations of the Palaces of I. Mazepa in Baturyn after the Materials of the 2009 Excavations

The article surveyes results of the 2009 excavations of Ivan Mazepa’s two residential palaces in the suburb of Honcharivka in Baturyn. It examines in detail its external ornamentation particularly the glazed ceramic rosettes and plaques with a new colour coat of arms with the monogram of this hetman which were probably fashioned by the Kyivan ceramists. A new graphic reconstructions of the Mazepa’s main palace exterior and some important decorative details have been published in the article.

ІСТОРІЯ СТАРОДУБЩИНИ

Стародубщина більш як на сто років, до 1919-го, залишається частиною Чернігівщини, і таким чином територіальний зв'язок її з Україною не переривається і у 19-му столітті. А від 18-го століття залишається тріумфальна арка у Новгороді-Сіверському, де серед інших гербів колишнього намісництва можна побачити й три стародубських – Стародуба, Мглина та Нового Міста.

Із знищенням української автономії, нищилося поступово і українське козацтво на Стародубщині, перетворюючись на звичайних селян-кріпаків. Ще з 1729-го року російський уряд починає вимагати від збіднілих козаків переходу до селянського стану, а Указом від 3 травня 1783-го року всім українським поселянам велено "залишатися у своїх місцях і у своєму званні" (п. 8). Дуже часто Указ цей називають "указом про закріпачення України". 46. Україна. Брама у Новгороді-Сіверському. Праворуч від Прості козаки указом від 16 арки, посередині, герб міста Стародуба. листопада 1781-го року були переведені на положення російських селян-однодворців з одночасним накладенням на них подушної податі і забороною вільного переходу на інше місце проживання. Указом 1783-го року про перетворення лівобережних козачих полків в регулярні частини російської армії українських козаків звели до положення солдатів. З цих пір вони втратили козачі права та привілеї, і, хоча як і раніше називалися козаками, фактично стали селянами. Тепер вони несли всі селянські повинності, деякі з них навіть потрапляли в кріпосну залежність до поміщиків, а українська старшина отримала всі права і привілеї російського дворянства. Поміщики-кріпосники не лише володіли селянами, але гнобили і збіднілих козаків, прагнули привласнити собі суспільні козачі землі, вели з ними тяжби, заставляючи їх платити великі викупи за спійману худобу, навіть і на тих вигонах, які відвіку належали козакам. Указ сильно зачіпав стародубських козаків, викликав у них протести, примушував їх до втеч. Не випадково спільна кількість козачого населення на Стародубщині в той період помітно зменшилася. Так російська адміністрація розділяла український народ на бідних та багатих, породжувала серед них ворожнечу, аби володіти та керувати як одними, так і другими. Наведемо факти: за підсумками ревізії 1723-го року у селі Розсусі було 13 козацьких дворів, а на кінець 18-го ст. – жодного, у селі Горянах 1723-го числилося 23 козацькі оселі, а 1781-го тільки 5. Така ж ситуація була й у Великоселищі. Писарі, що проводили ревізію в 1781-му році, писали про місцевих жителів: «Повтікали по інших селах у підсусідки». Так, лихом розпочиналося для Стародубщини імперське безгетьманське панування.

ХІІ. Останні полковники.

Турбота українських гетьманів про Стародубщину. Семен Галецький. Полковники-росіяни. Афанасій Радищев. Стародубщина на Великому гербі України 1766-го року. Яків Завадовський. Полковники-карабінери. Гетьман Розумовський у Почепі.

Посилення імперської реакції на Україні після Полтавської катастрофи різко понизило можливість українських гетьманів та полковників самостійно керувати власним народом, віддавши українське населення краю на поталу російській адміністрації. Майже єдиною можливістю зробити що-небудь на користь рідному народові залишилася праця у царині освіти та культури, так що українським гетьманам та полковникам Стародубщини залишалося тільки вкладати гроші у розбудову культурного та релігійного життя рідного краю, допомогти Вітчизні як-небудь по-іншому вони не могли. Але тут у них перед очима завжди був приклад їхнього великого попередника, гетьмана Івана Мазепи, під час гетьманування якого Стародубщина та Україна розквітли у культурному сенсі, перетворившись на край високої культури, науки та освіти. От і тепер, під час і після петровського лихоліття, українські гетьмани та полковники продовжували відбудовувати у культурному напрямку рідний край, сподіваючись, що настане час, і Україна, відродившись культурно, відродиться й політично. Не залишалася осторонь цього культурного процесу й Стародубщина.

Так колишній стародубський полковник Іван Скоропадський, ставши українським гетьманом, на власні кошти споруджає у Стародубі 1720-го року церкву Іоанна Предтечі, прекрасний пам'ятник архітектури українського бароко. Близький за типом до полкової церкви Різдва Христова, цей храм відрізнявся складнішим живописним силуетом і нарядною пластикою фасадного декору. На стіні цього храму красувався герб українського гетьмана - на прямокутному щиті три стріли, що перехрещуються, і букви по краях щита “І. С. Г. М.“ (Іван Скоропадський, гетьман Малоросії). Спорудження цього храму стало найзначнішою подією у житті Стародуба післямазепиного періоду. На жаль, російські більшовики, коли прийшли до влади та нищили на Стародубщині 47. Храм гетьмана Скоропадського у все українське, повністю Стародубі. Стара світлина. розібрали цей унікальний пам’ятник архітектури 18 ст. Трапилося це у 50-х роках 20-го ст., і відтепер тільки на старих світлинах ми можемо побачити, як виглядав цей чудовий, виразної української архітектури, храм.

Не забував про відбудову Стародубського краю й інший український гетьман – Данило Апостол. У селі Новому Ропську, також на власний кошт, він зводить 1732-го року дерев’яну церкву Святого Миколая, так само у стилі українського бароко. Церква розташована у центрі села та домінує в його забудові. Напис на внутрішній стороні одвірка головного входу свідчить про те, що цей храм збудував саме український гетьман. Стіни рубані з соснових колод і обшиті тесом, цоколь із цегли. Розташування у далекому селі зберегло цей пам’ятник української архітектури від нищення з боку більшовицьких зайд, і він і дотепер радує своєю стрункою постаттю любителів та цінителів старовини.

Не задовольняючись лише культурними потребами, з’являються на Стародубщині люди, які намагаються відродити й політичне українське життя, сміливо встаючи на боротьбу проти деспотичного імперського режиму. Серед таких людей був і Семен Галецький, видатний політичний діяч Стародубщини другої чверті 18-го століття. Батько Семена – Яків Галеця був соратником українського гетьмана Мазепи, та про нього згадує у своєму літописі український літописець Самійло Величко. Семен Галецький освіту здобув, скоріш за все, у Київській Могилянській академії, оскільки добре володів українською літературною мовою свого часу. Одружившись у 1700-му році з онукою бакланського сотника Терентія Ширая, Галецький оселився у Погарі та служив у козацькому війську, іменуючись значним військовим товаришем Стародубського полка (1700 – 1704). 1704-го року Галецького було відзначено від імені гетьмана Мазепи, який подарував йому 10 селянських дворів у селі Михайлівському на річці Бойні. Здібності Галецького скоро дали йому можливість отримати і уряди. Так, на самому початку 1706-го року він був уже Погарським наказним сотником, а потім, на початку 1707-го, Стародубським полковим осавулом. На цьому уряді Галецький пробув до 1712-го року, коли отримав місце погарського сотника, у 1719-му році він був Стародубським наказним полковником, а потім, з 1722-го року, став сотником у Новгороді-Сіверському. У цей період Семен Галецький увійшов до політичного гуртка, який склався навколо наказного гетьмана України Павла Полуботка, і саме Галецький возив від імені гетьмана так звані «Коломацькі статті» до Санкт-Петербургу, у яких вимагалося від російського уряду надати Україні політичну незалежність. У грудні 1723-го року Галецького було заарештовано, та відправлено до казематів Петропавловської фортеці, де він і знаходився разом із Павлом Полуботком та іншими борцями за українську незалежність. Тільки зі смертю Петра І Галецький зміг повернутися на батьківщину, де й очолив Стародубську сотню.

У цей час Стародубським полковником був росіянин Ілля Пашков, який нічого ні тямив у стародубських справах, а займався лише хабарництвом та нищенням усього українського, за вказівкою з Санкт-Петербургу. Довелося виправляти ситуацію у Стародубському полку саме Семену Галецькому, який у 1725-му та 1726-му роках був наказним полковником, до того ж поєднуючи у своїх руках уряди сотника, полкового обозного та судді. 1728-го року йому вдалося добитися від російського уряду скинення з полковництва Пашкова, і він разом із Опанасом Єсимонтовським та Степаном Максимовичем два роки керував Стародубським полком без втручання у його внутрішні справи російської адміністрації. Але це вельми занепокоїло імперську владу, і 1730-го року на Стародубське полковництво знову було призначено росіянина, Олександра Дурова. Розпочалася так звана «дуровщина», коли хабарництво та знущання над українством досягло таких меж, про які стародубці раніш і не чули. Дуров нахабно свавільничав, бо знав, що навіть гетьман нічого не зможе проти нього вдіяти, адже він наставлений на Україну російською владою. І тільки Семен Галецький рішуче виступив проти полковника-росіянина, та зібравши досить компрометуючого матеріалу, відправився до Петербургу, сподіваючись, що масштаби полковничого хабарництва змусять ужахнутися навіть звиклий до хабарництва російський уряд. І дійсно, рішучість та сміливість Галецького, який не побоявся знову попасти до казематів у випадку поразки, допомогла Стародубщині позбавитися від жахливого Дурова. Російський уряд став на бік Галецького, та 1734-го року Олександра Дурова було віддано під гетьманський суд у Глухові, а Семен Галецький повернувся на Україну вже генеральним бунчужним, а його син Петро стародубським сотником.

Усе своє життя дбав Семен Галецький про економічний та політичний добробут Стародубщини. Ще 1709-го року у його володіння перейшло село Стечня Погарської сотні, де він побудував хутір та млин. Економічний розвій цього місця призвів незабаром до створення тут ремісницької слободи Діди. Турбуючись не лише про економічний, але й про духовний добробут своїх земляків, Галецький подарував цю слободу Київській Софійській обителі, яка заснувала на цьому місці 1723-го року Погарський Рождественський монастир. А 1738-го року вже генеральний бунчужний Галецький купив за 1000 карбованців у вдови значного товариша Стародубського полка Єфросинії Голембіовської село Засуху (Стара Тростань). Уже через кілька десятиліть це село стане одним з найрозвинутіших економічних центрів Стародубщини, а 1781-го року набуде міських прав під іменем Нового Міста. Так Семен Галецький прикладав зусилля для економічного розвою Стародубщини.

На уряді генерального бунчужного Семен Галецький прославився не лише адміністративними, але й військовими талантами. 1738-го року російське військо під командуванням фельдмаршала Мініха рушило у так званий «Кримський похід» проти татар. Мусило йти з росіянами й українське військо у складі Гадяцького, Ніжинського, Стародубського та Чернігівського полків, якими керував у цьому поході саме генеральний бунчужний Галецький. 8 червня 1738-го року в битві при Гайман-долині Семен Галецький рішуче вступив у бій, та наклав головою, захищаючи братів-українців. Разом з Галецьким загинув у тому бою й видатний український літописець Григорій Граб’янка, що був о тій порі гадяцьким полковником. Інший, стародубський літописець, автор «Історії Русів», так описав у своїй книзі загибель Галецького: «Галецький, вирядивши з собою чотири Полки Малоросійські: Гадяцький, Ніжинський, Стародубський і Чернігівський і забравши легку артилерію тих полків та призначені йому полки Драгунські, вирушив з ними на Татар… Галецький, закликавши сина свого Петра, що був у Стародубському Полку Сотником, дозволив йому рятуватися, як молодому чоловікові, всіма можливими способами, а про себе сказав, що він того робити не буде з обов'язку присяги і свого начальства. І так війська тії були велелюдством Татарським розбиті вщент, і начальник Галецький порубаний на шматки, а син його і кількасот Козаків та Драгунів урятувалися в темряві нічній поміж трупів та в порожніх копанях».

Видатний український поет 19-го ст. Степан Руданський у своїй поемі «Мініх» також оспівав героїчну загибель стародубського українського патріота Семена Галецького:

                                         Аж до нього пан Галецький
                                                 Стиха промовляє:
                                                 "Пусти мене, отамане,
                                                  на час погуляти,
                                                  пусти мене з козаками
                                                  кримців пошукати"...

                                         І кинувся між татарів,
                                                  Та вже не вертався,
                                                  Тілько слави з козаками
                                                  Вічної набрався.

Син Семена Галецького Петро, що урятувався у цій битві, наслідував уряд Григорія Граб’янки, і став Гадяцьким полковником, та не забував і про Стародубщину. Нащадки Семена Галецького ще майже два століття жили і служили на Стародубщині і прилеглих землях Чернігівської губернії, залишаючись патріотами й України й Стародубщини, та згадуючи постійно про героїчне життя та загибель свого славетного предка.

Хоча стараннями Галецького зі стародубського уряду й було усунено полковника Дурова, але імперська адміністрація знов-таки наставила на Стародубщину росіянина – Афанасія Радищева, адже бажала зберегти свій контроль над українською землею. Уродженець міста Малоярославця (у сучасній Калузькій області), кавалергард, Афанасій Радищев, на думку російського уряду, повинен був стати дбайливим провідником російських ідей на Стародубщині. Але трапилося навпаки. Всевладний адміністратор на території найбільшого і найбагатшого полку України дуже скоро перетворився на справжнього українського патріота, дбайливця української незалежності. Перебуваючи часто у Глухові, тодішній столиці Гетьманської України, що розташована не дуже й далеко від Стародубщини, Афанасій Радищев став близьким другом усієї козацької старшини, яка тоді, у пору безгетьманства, керувала Україною. Безбородьки, Бороздни, Валькевичі, Галецькі, Горленки, Забіли, Лизогуби, Лисенки, Турковські, Мануйловичі, Марковичі, Оболонські, Скоропадські, Ханенки, Якубовичі представляли собою 15 найвідоміших тоді на Україні родів, деякі з яких (Безбородьки, Бороздни, Галецькі, Марковичі, Скоропадські та Ханенки) мали й великі маєтки на Стародубщині. Афанасій Радищев швидко переймається тим демократичним європейським духом, що панував серед козацької старшини, та різко відрізнявся від манірно-бюрократичного стилю холодного Петербургу. На відміну від своїх попередників, полковників-росіян, Афанасій Радищев ніколи не використовував свого високого положення для придбання володінь на Україні в повну власність. Навчений, мабуть, гірким досвідом своїх попередників, він не займався здирством від старшини, козацтва та поспільства. Проте вельми жорстоко обійшовся із старообрядцями, які з часів Петра І відчули себе головною силою русифікації на Стародубщині, та поводилися з українцями дуже погордливо.

На початку 1735-го року російський уряд видав наказ київському генерал-губернаторові зорганізувати воєнний похід проти тих старообрядців, які мешкали на острові Вєтка, поблизу Гомеля, на території Речі Посполитої. Слід було виселити тих старообрядців на Стародубщину, аби посилити роль росіян у цьому краї, а до того ж ліквідувати небезпечну старообрядську базу за межами імперії. Для цього походу було створено окремий воєнний загін, до якого входили й два козацькі полки – Стародубський та Чернігівський. Спільне керівництво цим загоном було доручене полковникові Озівського драгунського полку Ситіну, що стояв зі своїм полком тоді у Стародубі. В результаті цієї операції з району Вєтки було виведено в межі Росії 13234 особи, яких, як свідчить очевидець, «виганяли з-за кордону як овець і захоплювали у них все, що лише можна було захопити». Радищев, який змушений був приймати та розміщати на території свого полку цих старообрядців, робив усе можливе, аби всі старообрядці Стародубщини не об’єдналися разом у своїй боротьбі проти місцевих українців. І йому це вдалося – у роки його полковництва старообрядці поводилися спокійно та не порушували прав місцевого українства, як це, на жаль, з дозволу російської адміністрації, траплялося до Радищева та після нього.

Ставши патріотом української культури та українського образу мислення, Афанасій Радищев у подібному дусі виховував і свого сина Миколу, якому під час перебування батька на Стародубщині було приблизно від 6 до 15 років (Микола Радищев народився у 1726-му або 1728-му році). На все життя в його пам'яті залишилося велике зелене українське місто недалеко від кордону з Річчю Посполитою, з двома земляними фортецями, з красивими церквами, з галасливими ярмарками, з парадами козацьких військ біля полкового собору. Запам'яталися надовго й красиві, з чагарниками, річки Бабинець і Бичок, перегороджені в декількох місцях греблями. Запам'яталася велика кількість військ, які або проходили через місто на південь в ті роки, або квартирували в Стародубі та на його околицях. У середовищі, в якому оберталися тут Радищеви, було прийнято, якщо сина не віддавали у школу, брати до нього додому, як вчителів, школярів із старших класів Київської академії. Як саме проходило навчання - невідомо, але за свідченнями нащадків, Микола Афанасійович знав мови: латинську, французьку, німецьку та польську. Він мав добре підібрану бібліотеку з історичних, юридичних, економічних, богословських творів, книг по сільському господарству, домоводству, медицині, а також творів західноєвропейських і російських письменників. Афанасій Радищев покинув Стародубщину 1741-го року, після остаточної відставки із служби сенатським указом. У його родині навічно збереглися спогади про чарівну та волелюбну Україну та Стародубщину. Онук Афанасія Радищева, Олександр, став відомим російським демократом, борцем проти імперського деспотизму. За його книгу «Подорож з Петербурга в Москву», у якій він піддав нищівній критиці жорстоку російську ментальність, Катерина ІІ назвала його «бунтівником, поганішим від Пугачова», а російський суд засудив на смерть, що згодом «милостиво» замінили довічним засланням до Сибіру. І тільки Павло І, який люто ненавидів власну матір, повернув Олександра Радищева із заслання, але постійне цькування з боку російського суспільства довело письменника-демократа до самогубства. «Нащадки за мене помстяться», - такий заповіт залишив по себе Радищев, людина із волелюбною, українського типу, душею, якій дуже важко було жити у деспотичній та раболіпній Росії.

Коли російською імператрицею стала Єлизавета, коханцем якої був український козак Олексій Розумовський, ситуація на Стародубщині значно зм’якшилася. За 20 років царювання Єлизавети полковників-росіян сюди більше не призначалося, а стародубське полковництво 15 років очолював місцевий українець, Федір Максимович. Стародубський край відносно заспокоївся, але зі смертю Єлизавети знову настала для стародубських українців важка година. Її племінник, навіжений Петро ІІІ, призначив стародубським полковником власного камер-лакея, Степана Карновича, що був родом зі Стародубщини. Коли ж жінка імператора Катерина вчинила в Росії державний переворот, убивши чоловіка та захопивши владу, настали для Гетьманщини й зовсім останні часи. Катерина ІІ, вирішивши назавжди ліквідувати автономію України, наставила на стародубське полковництво знову росіянина, князя Юрія Хованського, предки якого хоч і походили зі Стародубщини, але давно вже обрусіли. А 1764-го року Гетьманщина на Україні була знищена, а українські полковники залишили за собою лише військові функції, віддавши судову та адміністративну владу імперським урядовцям. Цей вчинок імператриці викликав велике незадоволення на Україні, так що російському уряду довелося навіть піти на деякі тимчасові поступки українцям. Так, аби легалізувати в очах народу державний переворот, Катерина ІІ оголосила про створення в Росії своєрідного парламенту – Уложенної комісії, яка б повинна була разом з імператрицею утворювати нові російські закони. До цієї комісії мали бути обраними депутати від панівних станів імперії, у тому числі з України. Але українське шляхетство у своїх наказах до уряду вимагало відновлення Гетьманщини, та зрівняння своїх прав із російськими. У цьому руслі рушило й стародубське дворянство. Так у російських архівах зберігся «Наказ депутату Уложенної комісії бунчуковому товаришу В. Борковському від шляхетства Стародубського повіту про зрівняння в правах і привілеях малоросійського і російського шляхетства» від 1767-го року. Але Катерина ІІ тільки «випустила пару» з демократичного руху – Уложенна комісія так ніколи й не почала працювати, а на російському парламентаризмі на довгі роки було поставлено хрест.

Але обурення української еліти втратою своєї незалежності, змусило російський уряд заманити її новою обіцянкою. Було оголошено, що замість Гетьманщини на Україні буде створено нове автономне утворення, у якому влада буде розподілятися ні за демократично-козацьким, але за аристократичним принципом. Для цієї нової автономії Малоросійська колегія, яка керувала на той час Україною, вирішила створити навіть особливий герб, у якому були б відзначені знаки тих середньовічних князівств, що існували на теренах Гетьманщини в добу Київської та Литовської Русі. На новому гербі повинні були розміщатися символи п’яти князівств – Київського, Переяславського, Стародубського, Сіверського та Чернігівського, а у центрі – герб Російської імперії у вигляді двоголового орла з Юрієм-змієборцем на щитку. Гербовий щит тримали на малюнку українські козаки з бунчуком, а герб Стародубщини виглядав там як «срібний 48. Імперський герб України 1766-го року. дуб на червоному тлі». Але російський уряд Символ Стародубщини розташований у відкинув цей варіант герба, адже імперська правому нижньому кутку герба. геральдична контора зауважила, що недоцільно державний герб Росії розміщувати в центральному щитку, адже так може скластися враження, що Росія є часткою чи князівством Малоросії. Саме тому затверджений імператрицею варіант великого герба Малоросії 1766-го року був таким: на золотому щиті імператорський орел, що тримає на грудях щиток з гербами п’яти українських князівств, покритих князівською короною; щит розташований під сінню, яку покриває імператорська корона. Щитотримачів з герба імперський уряд відкинув з бажання позбутися згадки про козацтво, та хоч якогось натяку на герб Гетьманщини. Таким чином, даний герб став об’єктивно відображати статус Гетьманщини часів Другої малоросійської колегії – статус вельми обмеженої автономії в рамках імперії. З ліквідацією 1782-го року традиційного адміністративного устрою, Україна втратила й свій Великий імперський герб. У кінцевому варіанті «герб Стародубський» на цьому гербі відображався як «у срібному полі зелений дуб, що стоїть на зеленій же землі», і таким чином російським урядом визнавалося, що Стародубщина є частиною України.

Останнім козачим полковником Стародубського полка був Яків Завадовський, рідний брат коханця Катерини ІІ Петра Завадовського, який через ліжко цієї «великої блудниці» здобув собі графський титул та великі адміністративні посади. Колись син бунчукового товариша Петро Завадовський служив у Малоросійській колегії, потім в канцелярії генерал-губернатора України Петра Румянцева, воював із турками. Але 1775-го року потрапив у лабети до блудливої імператриці і з цього часу його кар’єра пішла різко в гору. Того ж року Петро Завадовський став кабінет-секретарем Катерини II, пізніше її флігель-ад'ютантом. В дарунок від коронованої коханки він одержав і село Ляличі на Стародубщині, сучасного Суразького району, яке колись належало до Мглинської ратуші, одержав разом з 2,5 тис. селян і 40 тис. десятин землі. А брат Петра Завадовського Яків став з 1778-го року полковником у Стародубі. Керував він полком зовсім тихо, ані трохи не втручаючись у те свавілля, яке влаштовували тепер у Стародубському полку росіяни. Петро ж Завадовський став з 1781-го року директором Державного позикового банку. У царювання Олександра I призначений сенатором, членом Неодмінної ради, потім головою Комісії для складання законів. Був він і першим російським міністром народної освіти у 1802-му – 1810-х роках. А розпочинав свою діяльність у тіла Катерини Великої, російської імператриці.

Але 1782-го року полковий козачий устрій на Україні був скасований російською імперською адміністрацією. На той час Стародубський полк складався територіально з 11 сотень – двох полкових Стародубських, двох Почепських, Новоміської, Топальської, Мглинської, Бакланської, Погарської, Новгород-Сіверської та Шептаківської, з яких тільки дві – Новгород-Сіверська та Шептаківська знаходяться за межами сучасної Стародубщини, на теренах незалежної України. В той час на території Стародубщини було 4 міста, 3 містечка та 1118 сіл. Обурення українського суспільства черговим порушенням його національних прав з боку Російської імперії призвело до того, що 1784-го року російська адміністрація вимушена була знову піти на деякі поступки українському рухові – так замість 10 козацьких полків зорганізовано 10 карабінерних, по 6 ескадронів у кожному, з яких складався окремий корпус — “Малоросійська кіннота”. Карабінерні полки в Україні зберігали багато рис старої української козацької організації. Рядовий склад здебільшого становили козаки старого полку, командний склад – здебільшого колишня полкова та сотенна старшина. У російській армії карабінерні полки являли собою майже автономну організацію.

Знаючи, що російські військові начальники не мають великого авторитету серед українських козаків, російський уряд призначає на посади полковників-карабінерів саме українців, причому палких прибічників української незалежності – адже інших і не було. Так першим полковником Стародубського карабінерного полку стає Іван Максимович, унук мазепинця. З 1785-го року полком керує Андрій Леванідов, росіянин, але так само, як і свого часу Афанасій Радищев, закоханий в Україну. Андрій Леванідов, який у майбутньому був корпусним командиром у Києві та генерал-губернатором Слобідської України, підтримував тісні зв'язки з українськими політичними колами, що стояли на позиціях політичної автономії України. Допомагав А. Худорбі та А. Веделю. Цікавився історією України. Залишив рукописний збірник “Андрія Леванідова Малоросійський літописець”, написаний близько 1790-го року, який довгі роки зберігався в Національному музеї у Львові. 1788-го року Стародубський карабінерний полк перетворено у «важкокінний», разом з Чернігівським, Ніжинським, Київським та Глухівським, а 1789-го року на чолі полка встає Михайло Миклашевський, правнук видатного стародубського полковника кінця 17-го ст., соратника Івана Мазепи та борця за незалежність України. Тільки 1796-го року Стародубський карабінерний полк перетворено на кірасирський, і він поволі починає втрачати національний український дух, що було вибито з нього російською казарменою дисципліною. А колишні козачі урядовці Стародубщини змушені були перейти на службу до російської адміністрації на Україні, аби хоча б таким чином допомагати рідному краєві. Так Яків Завадовський став 1785-го року віце-губернатором – поручником правителя Новгород-Сіверського намісництва, а видатний український поет, уродженець Стародубщини Опанас Лобисевич Новгород-Сіверським маршалком. Михайло ж Миклашевський 1797-го року стає цивільним губернатором Малоросійської губернії.

Російський же військовий Стародубський полк, який був розташований у Стародубі з 1709-го року, теж частково формувався зі стародубських українців, і під час російсько-турецьких воєн кінця 18-го ст. щедро проливав свою кров у боротьбі за південноукраїнські землі. Під час штурму Ізмаїла стародубські солдати на чолі з полковником-іноземцем Томатісом першими йшли на неприступні турецькі бастіони. Відзначилися вони й у боях під Галацом, Фокшанами, та біля річки Римнику. Російський полководець Олександр Суворов згадував про них: «Молодці стародубці …виказали себе хоробрими та мужніми подвигами». Ординарцем Суворова був також стародубець – Яків Соболевський. Під час війни з Наполеоном у 1799-1800 роках (Італійський та Швейцарський походи) Стародубський полк також густо наклав головами своїх земляків у чужих альпійських скелях. Але тут вже солдати-стародубці билися за імперію.

Останній гетьман України 18-го ст. Кирило Розумовський вельми любив перебувати та жити на чарівній Стародубщині. 1760-го року імператриця Єлизавета віддала стародубські міста Мглин та Почеп у володіння українському гетьману, а коли Катерина ІІ ліквідувала Гетьманщину, то залишила ці міста у вічне володіння Розумовському, аби таким чином заспокоїти його незадоволення. Перебравшись зі своєї гетьманської столиці до Почепу, Кирило Розумовський вирішив, наслідуючи славу старих українських гетьманів, які завжди 49. Собор гетьмана Розумовського у Почепі. залишали по собі пам’ять у вигляді чарівних за архітектурою храмів, побудувати у Почепі Воскресенську церкву, яка б символізувала майбутнє Воскресіння України після імперської окупації. Для побудови церкви було запрошено французького архітектора Валлена-Деламота, а цеглу для будови брали із колишнього палацу Олександра Меншикова, який Кирило Розумовський наказав повністю розібрати, аби ніщо на Україні не нагадувало більше про цього скаженого ката українського народу. Разом із собором український архітектор Олексій Яновський, автор багатьох споруд у Києво-Печерській Лаврі, за проектом Валлена-Деламота будував і гетьманський палац із величезним парком. Почепська резиденція була задумана як складний ансамбль головного будинку, об’єднаного овальними крилами з рештою житлових і господарських будинків, та обіймала площу біля шести тисяч квадратних метрів, і під тим оглядом була справжньою революцією на українському ґрунті. Сама центральна палата, на яку архітектор поклав самозрозумілий натиск як на пуанту всього архітектонічного комплексу, була одноповерхова, симетрично скомпонована, а її центральний ризаліт із портиком на шести колонах і класичним фронтоном був її виразом і характеристикою. Ясність конструкції, гармонія мас і вираз спокою й поваги — це ті нові елементи, що їх вносила почепська резиденція у вихрувату атмосферу бароко й рококо. Палац разом із собором був прощальним гімном бароко, і одночасно вітальним гімном класицизму, що тільки-но починав зароджуватися на українській землі. Таким чином гетьман Розумовський хотів показати, що майбутнє України, її Воскресіння, цілком пов’язане з передовими ідеями Європи, з її демократією, яка наслідувала класичні ідеї давньої Греції та Риму не лише в архітектурі, але і в суспільному житті.

Собор із палацом було побудовано у 1765-1771 рр. Іконостас для храму виконав за проектом великого італійського митця Бартоломео Растреллі український іконописець Григорій Стеценко, придворний художник гетьмана Розумовського. Іконостас собору у Почепі став вершиною творчості видатного українського живописця. На жаль палац Розумовського, як і чудовий парк, у якому він був розташований, було повністю знищено під час Другої світової війни, і більше не відроджено ані радянською, ані сучасною російською владою. А от Воскресенський собор зберігся до наших днів. Він і зараз панує у живописній панорамі Почепа, і є одним з найзначніших архітектурних пам'ятників сучасної Стародубщини, справжньою перлиною нашого краю.

Неподалік від Почепу, на правому низькому березі річки Ріжок, притоці річки Судості, побудував Кирило Розумовський власний маєток Красний Ріг, а в ньому 1777-го року дерев’яну церкву Успіння, яка, на відміну від Воскресенського собору у Почепі, була побудована у народному сіверському стилі, властивому для Стародубщини. Від самого маєтку Красний Ріг до гетьманського палацу у Почепі йшов рівний, як стріла, шлях, обсаджений українськими пірамідальними тополями. Цей шлях від Успенської церкви до собору Воскресіння був символом і майбутнього шляху України – від народної традиції до загальноєвропейської демократії, той самий шлях, яким і крокує Україна зараз, у 21-му 50. Успенська церква у гетьмансь- столітті.

кому маєтку Красний Ріг.

А Почеп за гетьмана Розумовського залишався містом з розвинутою економікою, бо старий гетьман не дозволяв російським бюрократам паплюжити тут українські традиції. Французький історик та мандрівник Жан-Бенуа Шерер у своїй праці «Аннали Малоросії, або Історія запорозьких і українських козаків» згадував, що саме завдяки Розумовському Почеп зберіг свій економічний добробут, і у місті «живуть дуже багаті купці». Вдячна пам'ять про славетного гетьмана збереглася у мешканців Почепа й дотепер. Багато хто з них вважає, що Кирило Розумовський провів свої останні дні до глибокої старості, та пішов з цього світу саме тут, у Почепі, хоча насправді останній український гетьман на схилі віку повернувся до своєї гетьманської столиці, та помер у Батурині 1803-го року. Але слава його живе на Стародубщині й зараз.

Х. Північна війна на теренах Стародубщини.

Полковник Скоропадський. Участь Стародубського полка у бойових діях у Прибалтиці та Польщі. Карл ХІІ на Стародубщині. Як росіяни Стародубщину руйнували. Відношення місцевих українців до шведів та росіян. Старообрядці. Рух шведського війська. Мазепа та Скоропадський. Народна пам'ять про Шведську війну.

Новим стародубським полковником після загибелі Михайла Миклашевського у 1706-му році, став Іван Скоропадський. Скоропадський був соратником гетьмана Мазепи, так само, як і небіжчик Миклашевський, але похилий вік (йому було на той час уже 60 років), та деяка природна обережність і нерішучість, що були притаманними рисами характеру нового стародубського полковника, призвели до того, що у вирішальний для України час нової війни з Москвою, Скоропадський не зміг прийти на допомогу своєму гетьманові, та не зважаючи на власне небажання, став безвільною іграшкою в руках російського уряду.

Майже з самого початку російсько-шведської війни, яка не мала аж ніякої користі для України, козаки Стародубського полка знаходилися в районі бойових дій, спочатку у Прибалтиці, де брали участь у битві під Ерестфером, потім на території Білорусі. У 1707-му році Іван Скоропадський разом із небожем Мазепи Андрієм Войнаровським "ходили з військом" за Віслу, понад рікою Вартою, "по границі Цесарській". Тоді Стародубський полк виступив проти польського генерала Синицького, який захопив 40 тис. крб., надісланих для війська з Москви, і, проголосивши себе прихильником шведської корони, з великим гарнізоном заперся у фортеці Бихова. Проте довго поляки не витримали й після 4-тижневої облоги склали зброю. Але не зважаючи на перемогу, шестирічне перебування кращих сил полку у постійних походах на чужих землях, участь у цій імперській війні, виснажили українські сили, і в Стародубському полку все сильніше відчувалося незадоволення російською політикою, зростало й обурення проти гетьмана, який, здавалося, нічого не робив, аби припинити цю кровопролитну для України війну. Мазепа же, вирішивши виступити проти Росії, ретельно приховував свої плани від козаків та старшини, так що навіть у його найближчому оточенні не всі знали про це.

У свою чергу шведський король Карл ХІІ, після низки перемог у Польщі, вирішив піти на Україну, де об’єднавшись з гетьманом Мазепою, рушити на Москву. Та шведський король сильно переоцінив можливості Мазепи. Українське військо, виснажене війною, не було на цей час значною силою, та й політика гетьмана, який постійно виказував себе вірним союзником Росії, збивала народ з пантелику, не даючи можливість зрозуміти, коли Мазепа був по-справжньому відвертим з ними – коли був з Росією, чи коли перейшов на бік її ворогів. Але як би там не було, рішення Карла ХІІ піти на Україну було чистішою авантюрою, за яку довелося заплатити занадто велику ціну, як шведському королеві, так і Україні. У планах короля було вступити на Стародубщину, яка, як він знав, є найбагатшим краєм Гетьманщини, діждатися тут гетьмана Мазепу з українським військом, та перезимувавши, виступити на Москву. З цією метою у вересні 1708-го року шведське військо рушило на Україну.

Мазепа також чудово розумів, що у майбутній війні з Росією, Стародубщина буде відігравати вельми важливу роль. Гетьман заздалегідь починає зміцнювати стародубські фортеці, аби для шведсько-українського війська Стародубщина стала надійною базою у протистоянні з росіянами. Але Мазепа розраховував, що Карл з’явиться на Україні значно пізніше, 1708-й рік був украй невдалим часом, для початку рішучої війни з москалями. Шведське військо, так само як і українське, було занадто виснажене у тривалій війні з росіянами в Польщі, росіяни ж навпаки, мали численну перевагу неподалік від власних територій, а сам гетьман хворів, і не мав можливості рішуче змінити ситуацію на свою користь. Тому вістки про появу шведів на українському кордоні стали трагічною несподіванкою для гетьмана.

У середині вересня Карл із військом вступив на територію Стародубського полка та підійшов до річки Іпуті. Стародубські козаки спочатку зустріли нежданих гостей вистрілами, але коли шведи оголосили, що йдуть на зустріч з українським гетьманом і не збираються в українців нічого забирати, а тільки купувати за гроші, козаки відступили, та дозволили шведам збудувати переправу через річку, та перейти з села Дрокова до Костеничів. Там, у Костеничах, Карл і дізнався, що корпус генерала Левенгаупта, який повинен був іти на зустріч королеві, був розгромлений росіянами у битві неподалік від Пропойську, у Білорусі. Карл залишився лише з невеликим військом, полковник Скоропадський зі своїм полком, якому гетьман Мазепа надав таємний наказ допомагати шведам, знаходився в цей час за межами краю, на Ратовому болоті у Білорусі, генерал Лагеркрона, якого шведський король відправив на здобуття Стародуба, заплутав у лісах, змарнував час, та дочекався до того, що до Стародубу першими увійшли росіяни. Стародубські фортеці, які перед тим зміцнив гетьман Мазепа, були зайняті російським військом, Стародубський полк на чолі зі Скоропадським, зістався у оточенні росіян, і не мав можливості допомагати шведам. Ситуація складалася для Карла вкрай небезпечною.

Генерал Лагеркрона довірився проводирю-старообрядцю, який замість того, аби провести шведів до міста найкоротшим шляхом, завів їх зовсім не туди. Лагеркрона круто відхилився на захід від Стародубу і пройшов мимо нього. Старообрядці потім розповідали російським командирам, що саме завдяки їм шведи не здобули Стародубу. Мазепа ж, сподіваючись на шведів, видав розпорядження до стародубської адміністрації - впустити безперешкодно до Стародубу тих, хто першим встигне до нього підійти. Першим у Стародубі з’явився російський генерал Іфлант. Петро І, який вельми уважно слідкував за ситуацією на Стародубщині, видав наказ Стародуб укріпити і біля нього та усередині будови на 30 сажнів виламати. Були спалені й мости на підході до міста – для невеликого шведського війська Стародуб став неприступною фортецею.

Тим часом Петро І вирішив, за давнім російським звичаєм, перетворити Стародубщину на справжню пустелю, видавши своїм солдатам наказ нищити у краї усе, аби залишити шведів без продовольства. Про те, що місцеве населення у цьому випадку буде приречене на голодну смерть, цар, певна річ, не турбувався. Російський фельдмаршал Шереметєв, який за наказом Петра вступив до Стародубщини, дбайливо виконував розпорядження царя, та докладав останньому, що «села перед ворогом велів палити: тільки тутешні жителі нетерпеливо се приймають». А царський ад’ютант Ф. Бартеньєв повідомляв 12 жовтня, що: «села і млини довкола ворога всі палили». Та навіть за міцними фортечними мурами російські полководці лякалися шведів. Військова рада російського командування прийняла рішення у випадку рішучого наступу Карла тікати зі стародубських міст, перед тим їх підпаливши. У випадку небезпеки вирішено було спалити та залишити навіть прикордонний з Росією Почеп, до якого Карл і не збирався наближуватись. У Почепі ще 1706-го року за наказом царя, французьким інженером Вобаном була збудована міцна фортеця, яку місцеві жителі називають «Вали». У Почепі розміщалася похідна канцелярія російського війська, тут знаходився кавалерійський загін генерала Рене, який захищав верхівку російської влади, що перебувала у місті – канцлера Головкіна, царського шута «цар-папу» Зотова, генерал-ад’ютанта Долгорукого, віце-канцлера Шафірова, та інших високоповажних чиновників. Захищала Почеп і армія Шереметєва. Але повага до Карла з боку росіян була настільки великою, що навіть таких сил здавалося їм замало, для того аби захищати Почеп.

Збитки й руйнація, які заподіяли росіяни Стародубщині, призводила до того, що місцеві українці вважали за краще аби цілком усунутися від допомоги Росії, або навіть переходити на бік шведів. Як повідомляють тогочасні документи, стародубці вважали, що шведи не такі вже й страшні - від них "немає податків і розорень, а війська великоросійські... у полку Стародубському палять, розоряють та грабують", "драгуни і солдати ущипливими і тяжкими безчестять досадами". Крім того, російські ратні люди били українців, а офіцери не хотіли й слухати про заподіяні місцевим жителям кривди. Не відставали від росіян й іноземці. Волоські найманці з російського війська «в полку Стародубському багато сіл вогнем та мечем розорили». Тому й чекали стародубці від росіян тільки лихого. Шведський же король видав на Стародубщині до всіх мешканців України маніфест, у якому вказував, що не збирається робити українцям нічого лихого, що українці до цієї війни «не своєю волею, але неволею змушені були». Король приймав українців у свою милість і охорону, аби вони жили в своїх оселях спокійно з дружинами і дітьми і «з усіма їх пожитками, без всякого страху», відправляючи «всякі торгівельні і звичайні промисли». Але стародубці, приголомшені усіма подіями, що так зненацька на них натрапили, вважали за краще відмовлятися від участі у бойових діях на будь-якому боці, та просто ховалися по лісах, чекаючи що буде далі. Так козаки Стародубського полку відмовилися допомагати росіянам захищати Стародуб. Полковник Скоропадський, якого було командировано на захист міста, писав російському командуванню у жовтні, що з ним залишилося всього 500 чоловік, а інші розбіглися, й він навіть не знає, «де їх шукати».

Увесь цей час шведський король із головним своїм військом знаходився у Костеничах, даремно чекаючи на Мазепу. Тільки 10 жовтня рушив Карл ХІІ на південь. 11 жовтня він був у селі Білогорщі, а 12 жовтня у Рюхові, де зустрівся з остатками корпуса Левенгаупта. Король вирішив іти до Стародуба, аби на власні очі оцінити можливості російського війська. Російська армія фельдмаршала Шереметєва, загонами якої командували іноземні генерали – Іфлант, Гольц, Алларт, Рене, бригадир Вейсбах, діяла у військово-оперативному плані вельми погано. Справжньої розвідки в росіян не було – Шереметєв ніколи не знав, ні де знаходиться у цей час шведський король, ні де знаходиться Олександр Меншиков, який з кавалерією йшов на допомогу Шереметєву з Гомелю. Російські генерали постійно сварилися між собою, в штабі панувала паніка, Шереметєв наказав російському гарнізону покинути Мглин, збирався вже виводити війська зі Стародубу та Почепу, відступаючи до Смоленська, бо росіяни, не знаючи, що Мазепа вже оголосив їм війну, чекали що Карл ХІІ піде зі Стародубщини відразу на Москву. Так що, якщо б шведський король наважився дати росіянам головний бій у жовтні 1708-го року під Стародубом, він би беззаперечно став переможцем. Але Карл чекав на Мазепу, та не хотів завчасно розпиляти свої сили, не зустрівшись із головним військом Петра І. Тому шведи не стали облягати Стародубу, а рушили далі на південь. Генерал Іфлант облишив головну квартиру російського війська у Погарі, та тікав від шведів. Фельдмаршал Шереметєв, запаливши Почеп, також перейшов на лівий берег Десни. Росіяни, як і обіцяли, залишали за собою на Стародубщині справжню пустелю – Шереметєв наказав заднім частинам свого війська палити всі містечка та села, через які вони проходять.

Але Карл ХІІ, не дочекавшись Мазепи у Семенівці, підійшов до Новгорода-Сіверського, у якому також уже знаходився російський гарнізон, та пройшовши мимо, знову повернув на Стародубщину. Гетьман Мазепа був відрізаний від шведів російськими військами, та вельми вагався, чи слід йому йти на зустріч Карлу. Таким чином шведська армія описала величезний, зовсім невдалий та непотрібний їй зигзаг від Костеничів до Новгороду-Сіверського, а від Новгороду-Сіверського у зворотному напрямі до Понурівки, де Карл ХІІ вирішив остаточно діждатися гетьмана Мазепу з українським військом. Нарешті 21 жовтня 1708-го року до шведського короля прибув емісар від гетьмана Бистрицький з листом, у якому Мазепа підтверджував союз України зі Швецією, та пропонував королеві рушити до Десни на зустріч. Шведські та українські війська зустрілися через кілька днів під Новгородом-Сіверським, за межами сучасної Стародубщини.

30 жовтня гетьман Мазепа відправив листа до Стародубського полковника Скоропадського, у якому викладав причини, що змусили його згодитися на шведсько-український союз. Гетьман писав своєму «ласкавому приятелю, пану полковнику стародубському»: «Московська потенція вже давно має всілякі наміри проти нас, а останнім часом почала відбирати в свою область українські міста, виганяти з них пограбованих і доведених до убогості жителів і заселяти своїми військами. Я мав від приятелів таємне застереження, та і сам ясно бачу, що ворог хоче нас прибрати до рук в свою тиранську неволю, викоренити ім'я запорізьке і обернути всіх в драгуни і солдати, а весь український народ піддати вічному рабству. Я дізнався про це і зрозумів, що московська потенція вступила до нас не ради того, щоб нас захистити від шведів, а щоб вогнем, грабежем і вбивством винищувати нас. І ось, з відома всієї старшини, ми зважилися віддатися в протекцію шведського короля в надії, що він оборонить нас від московського тиранського ярма і поверне нам права нашої вільності». Звертався Мазепа й особисто до Скоропадського: «За чим і ваша милість, оскільки є правдивий своєї Вітчизни син, не зичачи їй крайньої погибелі, знищення та руїни, берися до єдиної з нами всіма згоди і до спільної оборони тієї ж своєї Вітчизни, також дбай усіма способами, за даним тобі від Бога розумом та мистецтвом, викоренити московське військо із Стародуба, згодившись щодо того із панами полковниками переяславським та ніжинським, певний того бувши, що московська сила нічого не зможе там вашій милості та місту Стародубу зашкодити, бо вона невзабарі буде зброєю королівської величності шведської загнана у свої межі. А коли б ваша милість до викорінення того московського гарнізону, що лишається у Стародубі, стільки сили і способу не мав, то радимо вашій милості звідтіля іти і поспішати до боку нашого з товариством у Батурин, аби не потрапив із невіджалованим нашим жалем у московські руки». Але Іван Скоропадський, який знаходився у цей час в Стародубі, під російським контролем, майже без війська, яке відмовилося підтримувати росіян та розійшлося по селах, при всьому бажанні нічим не міг допомогти своєму гетьманові «викоренити московське військо із Стародуба», та і цього листа він не читав, адже воно було перехоплено росіянами.

Довідавшись, що шведські та українські війська покинули Стародубщину, російський фельдмаршал Шереметєв помандрував за ними, залишивши на «стародубській стороні Десни» Олександра Меншикова, який одержав від царя Петра наказ ретельно розібратися, чому стародубські козаки, які мужньо воювали зі шведами у Прибалтиці та Польщі, відмовилися допомагати царю зараз, та жорстоко наказати їх за провини. Старого ж та безвільного полковника Скоропадського, якого Петро та Шереметєв в очі презирливо називали «Скуропацьким», було вирішено наставити новим українським гетьманом, аби за його спиною керувати Україною. З цією метою цар спочатку винагородив полковника власним нагрудним емалевим портретом, прикрашеним діамантами, а потім вивіз до захопленого росіянами Глухова, де 6 листопада 1708-го року на раді, яку влаштували окупанти, були спалені портрет та чучело Івана Мазепи, віддано його анафемі, а Скоропадського оголошено гетьманом. Слід зазначити, що у цій «раді» брали участь лише чотири полковники з десятьох, бо більшість козацьких керівників тоді не підтримувала росіян. Того ж дня Петро І з візантійським лукавством у своєму указі похвалив стародубських українців за те, що вони «при Стародубі та в інших місцях на Україні декілька тисяч чоловік шведів, вірні наші піддані, Малоросійського народу жителі, побили і в полон забрали». А в той же час Олександр Меншиков, повернувшись зі Стародубщини до російського війська, аби затопити у крові українських мешканців Батурин та Лебедин, вже мав на увазі нове повернення до Стародубщини та нові тортури для місцевих українців за царським наказом.

Шведська ж війна залишилася у пам’яті стародубців темною та незрозумілою сторінкою, бо місцеві українці так і не зрозуміли, ким для них були шведи – загарбниками чи визволителями? Тільки росіяни-старообрядці передавали з покоління у покоління хвалькуваті спогади про те, як саме завдяки їхній зраді шведи не здобули Стародуба, та про те, нібито Карл ХІІ, «тікаючи» зі Стародубщини, залишив у руках старообрядців свою корону, шаблю, та карету «з чистого золоту». Стародубські ж українці на згадку про цю війну, що завершилася для України Полтавською катастрофою, залишили за деякими місцевостями краю специфічні «шведські» назви. Так передмістя Стародуба, у якому побували шведи, наблизившись до міста, має відтепер назву Шведівщини, на південь від Воронка є Шведська Криниця, а декілька великих стародавніх курганів у різних місцевостях Стародубщини мають ім’я Шведських Могил.

ХІІІ. Реєстр стародубських полковників.

Полковники Стародубського полку. Полковники наказні та карабінерні. Сотники Почепської сотні.

До цього реєстру мною внесено імена тих полковників Стародубського полка, які відіграли найбільш значиму роль в історії Стародубщини та України, та чиї імена згадуються у цій праці.

З 1654-го по 1663-й рік Стародубський полк існував як частина Ніжинського полку Гетьманщини, а його полковники носили найменування наказних полковників.

Наказні полковники Стародубського полку (1654-1663):

Панас Єремієнко (1654)

Тиміш Оникієнко (1655)

Іван Гуляницький (1657)

Яцько Обуйноженко (1657)

Петро Рославець (1660-1663)

1663-го року Стародубський полк став окремою, повноправною територіально-військовою одиницею у складі Української Гетьманщини. У такому стані він перебував більше ста років, до 1782-го року, коли його було ліквідовано імперською Росією, разом з усіма автономними установами Гетьманщини.

Стародубські полковники (1663-1782):

Петро Рославець (1663-1663)

Іван Платник (1663-1665)

Олександр (Лесько) Острянин (1665-1666)

Петро Рославець (1668-1672)

Сава Шумейко (1672-1672)

Петро Рославець (1672-1676)

Тиміш Олексіїв (1676-1678)

Федір Мовчан (1678-1678)

Григорій Коровка-Вольський (1678-1680)

Семен Самойлович (1680-1685)

Яків Самойлович (1685-1687)

Тиміш Олексіїв (1687-1689)

Михайло Миклашевський (1689-1706)

Іван Скоропадський (1706-1708)

Лук’ян Журавко (1709-1719)

Іван Кокошкін (1723-1724)

Ілля Пашков (1724-1728)

Семен Галецький, Опанас Єсимонтовський, Степан Максимович (1728-1730)

Олександр Дуров (1730-1734)

Афанасій Радищев (1734-1741)

Федір Максимович (1741-1756)

Степан Карнович (1762)

Юрій Хованський (1763)

Яків Завадовський (1778-1782)

1784-го року російською владою було створено Стародубський карабінерний полк, який набирався здебільшого зі стародубських козаків, а командували цим полком патріоти Української Гетьманщини.

Полковники Стародубського карабінерного полку (1784-1796):

Іван Максимович (1784)

Андрій Леванідов (1785)

Михайло Миклашевський (1789-1792)

Почепські краєзнавці створили свій список найбільш знаних та шанованих у місті Почепі сотників Почепської сотні Стародубського полка. Пропоную цій список вашій увазі.

Сотники Почепської сотні (1653-1783):

Петро Рославець (1653-1657)

Овдій Рославець (1669)

Наум Ніздря (1670)

Овдій Рославець (1672)

Яків Кащанський (1677)

Овдій Рославець (1678)

Наум Ніздря (1683-1684)

Адам Байдак (1687-1688)

Осип Мартинович (1692)

Лук’ян Рославець (1697)

Осип Мартинович (1700)

Лук’ян Рославець (1704-1709)

Іван Губчиць (1710)

ліквідація Почепської сотні Меншиковим

Іван Губчиць (1722-1729)

Іван Губчиць Молодший (1735-1749)

Василь Губчиць (1749-1763)

Олекса Дiвович (1763-1769)

Олексій Булашевич (1772)

Мусій Оршук (1775-1783)

ІІІ. Олексій Костянтинович Толстой.

Правнук гетьмана Розумовського. Відчуття Толстим Стародубщини як своєї справжньої батьківщини. Участь Олексія Толстого в українському русі. Толстой та Шевченко. Історичні погляди Толстого на Київську Русь та «зтатарщену» Росію. Сатира Толстого. На шляху до українства.

Найвизначнішим представником українського антиімперського культурного руху на Стародубщині у середині 19-го ст. став правнук українського гетьмана Кирила Розумовського, племінник сіверського письменника Антонія Погорільського, двоюрідний брат борців проти російського самодержавства Олексія та Льва Жемчужникових – Олексій Костянтинович Толстой.

Народився Олексій Толстой 24 серпня 1817-го року у Петербурзі. Мати його, Ганна Перовська, 15-річною дівчинкою була віддана всевладним батьком, Олексієм Розумовським, заміж за старого вдівця графа Костянтина Толстого, брата відомого російського скульптора Федора Толстого. Але нерівний шлюб не став тривалим. Відразу ж після народження сина Ганна Перовська покинула чоловіка, та перебралася жити у свій маєток Красний Ріг під Почепом, на Стародубщині. Тут, та у сусідніх Погорільцях і промайнуло дитинство Олексія Толстого. Сам він писав про це так: «Ще шести тижнів від роду я був відвезений до Малоросії матір’ю моєю та моїм дядьком з боку матері, Олексієм Олексійовичем Перовським, що був пізніше опікуном Харківського університету і відомий в російській літературі під псевдонімом Антона Погорільського. Він мене виховав і перші мої роки пройшли в його маєтку». Але ще більше від дядькових Погорільців полюбив Альоша Толстой материн Красний Ріг, який усе своє життя вважав своєю справжньою батьківщиною, та неодноразово писав про це. Про свої дитячі літа у Красному Розі поет згадував так: «Я дуже рано звик до мрійливості, що незабаром перетворилася на яскраво виражену схильність до поезії. Багато сприяла цьому природа, серед якої я жив: повітря і вид наших великих лісів, пристрасно улюблених мною, справили на мене глибоке враження, що наклало відбиток на мій характер і на все моє життя і що залишилося в мені і понині». Любові хлопця до рідної Стародубщини вельми сприяв і його дядько – Антоній Погорільський, який тієї пори, коли жив у Красному Розі (а це траплялося дуже часто), знайомив свого племінника як зі чарівною стародубською природою, так і з місцевим людом. Потім Толстой згадував, як разом з дядьком слухали вони кобзарів та співали козацькі пісні у селах неподалік від Почепу.

Сприяв Антоній Погорільський і європейському вихованню свого племінника. 1826-го року побували вони у Німеччині та Італії. Враження від європейської та античної римської культури стало для Альоші Толстого настільки сильним, що як він згадував: «після повернення до Росії я впав у справжню "тугу по батьківщині", у якийсь відчай, внаслідок якого я вдень нічого не хотів їсти, а ночами ридав, коли сни мене відносили в мій втрачений рай». Любов та повагу до європейської культури у протилежність до азійської московської, зберіг Олексій Толстой на все своє життя. У юнацькі літа мрією Толстого стало побільше пожити у Європі, і 1836-го року, склавши іспити у Московському університеті «по науках словесного факультету», він за допомогою своїх знатних родичів Перовських, був зачислений до складу російської місії при німецькому сеймі у Франкфурті на Майні, де й перебував декілька років. Але державна служба на користь імперії не вельми приваблювала Толстого, і він її залишає, мандруючи європейськими державами, іноді мешкаючи у Москві чи Петербурзі. Та з кожним роком туга за рідною Стародубщиною все більше сковувала серце нащадка гетьмана Розумовського, і він усе більше та більше розумів, що ні імперському Петербургу чи Москві належить його серце. Саме туга у чужій землі за батьківщиною сприяла появі перших літературних творів Толстого, і навіяні вони були саме спогадами про щасливе дитинство на Стародубщині.

Перші літературні спроби Толстого, написані у 1839-1843 рр., наслідували великою мірою фантастичним оповіданням Антонія Погорільського, і не даремно друком вони виходили під псевдонімом «Краснорозький», і таким чином, так само як і псевдонім Погорільського, натякували читачеві на «літературну вітчизну» автора – село Красний Ріг. Так само, як і Антоній Погорільський, Толстой переносить ті події, які відбуваються у його перших творах (оповіданнях «Сім'я вовкулака» та «Упир») у далекі від Стародубщини краї – Москву, Італію та Сербію, хоча фантастичні мотиви цих оповідань безперечно мають своє походження саме від стародубських народних легенд та переказів, подібних, наприклад, до тих, які послужили матеріалом для створення поеми «Відьмак» іншим стародубським українським письменником, Іваном Бороздною. Та якщо «Сім’я вовкулака» є лише звичайним оповіданням з галузі «жахливих історій», що були дуже поширені того часу в європейській літературі, то «Упир» Толстого має вже принципове громадсько-національне значення, та містить у собі ті мотиви, які згодом стануть загальними у творчості письменника. Головний герой цього твору має у Толстого українське прізвище Рибаренко. Він приїхав до Москви після подорожі Європою, і не може знайти собі місця серед російської аристократичної еліти цього міста. Він бачить навколо себе лише одних «упирів», які п’ють його кров та скорочують життя. Не маючи сил боротися з цими «упирями», Рибаренко кінчає життя самогубством, кидаючись вниз із дзвіниці Івана Великого у Кремлі. Таким чином у цьому оповіданні Толстой розвинув далі ідею Антонія Погорільського про культурну «подвійність» освіченого українця у Російській імперії, якому національний європейський менталітет заважає відчувати себе «своїм» серед російського суспільства з іншою ментальністю. Слід додати, що хоча дія оповідання відбувається нібито у Москві, описи дворянських домів, що містяться у творі, вельми нагадують своїм виглядом ті гетьманські палаци Розумовського на Стародубщині, які добре були відомі Олексію Толстому під час його подорожей рідним краєм – у містечку Баклані, Почепі, та у Красному Розі.

Ідея Антонія Погорільського про те, що освічений українець, відірваний від рідного національного коріння, неминуче деградує та духовно гине, знайшла відображення у невеличкому творі молодого Толстого «Артемій Семенович Бервенковський», де з м’яким українським гумором показана незавидна доля українського Манилова зі Стародубщини. А в природознавчому нарисі «Вовчий приймак», Олексій Толстой прямо підкреслює, що подія відбувається у «Чернігівській губернії, Мглинського повіту, в селі Красний Ріг». Так, і вдалині від Вітчизни, Олексій Толстой ніколи не забував про неї.

До 40-х років 19-го ст. відносяться й перші поетичні твори Олексія Толстого – балади та вірші, більша частина з яких присвячена саме Стародубщині. У своїх поетичних творах цього періоду Олексій Толстой захоплюється чарівним світом сіверської народної творчості, оспівує її природу, згадує героїчну історію рідного краю князівських та козацьких часів, показує себе справжнім патріотом рідної землі. І якщо у найбільш ранній за часом написання баладі «Вовки» Толстой лише повторює мотиви народних легенд, то у подальших творах оригінальний світогляд та власний погляд на історію, тонкий ліризм та увага до подробиць стають характерними рисами поетичної творчості письменника. Так у поезії «По греблі нерівній та тряській…» поет з відчутною любов’ю змальовує звичайне життя свого рідного села, за яким він, без всякого сумніву, вельми сумує, вдалечині від батьківщини. Цей вірш до вінця наповнений місцевим стародубським колоритом та світлою тугою за далекою Вітчизною. Поезія написана російською мовою, але скрізь у автора прориваються місцеві українські особливості сіверського діалекту: «гребля», «жид» (у відношенні до єврея) і таке інше.

В іншій поезії, «Ти знаєш край, де все нагадує про минуле…», Толстой спочатку розгортає перед читачем мальовничу картину краси сіверської землі, пише про хутори у вишневих гаях, про стада волів серед стародубського лісостепу, про парубків та сліпого Грицька, що співає пісні про козацькі часи. А далі поет нібито вдивляється пильніше в оцю землю, і раптом розуміє, що саме тут, по цим битим шляхам, кілька століть тому рухались орди Батия, а потім українські козаки воювали тут за незалежність рідного краю. Схиляється за небокрай сонечко, і серед «сивої пари», що підіймається з боліт «над сплячою Україною», поет бачить тіні героїв козацької доби – Сагайдачного та Мазепи, Палія та Кочубея. У первинній редакції цього вірша Толстой згадував і свого прадіда, «чесного гетьмана» Кирила Розумовського, але в остаточному варіанті ці рядки викреслив, аби не привносити до епічної картини 67. Олексій Толстой у молоді минувшого життя якихось особистих мотивів. В результаті в літа. поезії залишилася лише згадка про зруйнований батуринський палац над «сумними водами» Сейму, і таким чином цей вірш закінчується жалісливими спогадами про ту Україну, якої вже нема в наслідок імперської політики Росії, і до якої хоча б у мріях прагне «потрапити душею» сам поет.

Ідея зруйнованого гетьманського палацу, як символу знищеної ворогами України, яскраво висвітлена в поезії Олексія Толстого «Порожній будинок». Поет із сумом дивиться на занедбаний палац гетьмана Розумовського у Почепі, та з обуренням згадує тих нащадків славного гетьмана, які у «блискучій столиці» «забули рідну мову», а їхні селяни тим часом помирають з голоду на Стародубщині. Але усе даремно!

Напрасно! Все тихо средь мертвого сна,

Сквозь окна разбитые смотрит луна,

Сквозь окна разбитые мирно глядит

На древние стены палат;

Там в рамах узорчатых чинно висит

Напудренных прадедов ряд.

Их пыль покрывает, и червь их грызет...

Забыли потомки свой доблестный род!

Мотивами відчуття поєднання історичних сторінок минулого і сьогодення через призму картин стародубської природи просякнуті й інші поезії Олексія Толстого цього періоду. У вірші «Дзвоники мої…», початок якого був покладений на музику і став відомим у 19-20 ст.ст. романсом, герой, скачучи по травневому лугу на коні, уявляє собі, нібито він перемістився в іншу епоху і в інше місце, та в будь-яку хвилину на нього можуть напасти войовничі кочівники. Та веселі картини весняної природи заважають його серцю думати про сумне – натомість перед його уявою раптом стають величні події з часів Гетьманської України. Він бачить відважних козаків, які їдуть до Москви заключати дружній союз, а московський народ «у галасливому очікуванні» чекає з заходу цього «світлого посольства».

В кунтушах и в чекменях,

С чубами, с усами,

Гости едут на конях,

Машут булавами,

Подбочась, за строем строй

Чинно выступает,

Рукава их за спиной

Ветер раздувает.

Правда, у цьому вірші Олексій Толстой так і не зміг подолати тієї імперської традиції, яка з малих літ вбивала українцям у школах хибну ідею того, що Богдан Хмельницький нібито «просився під руку білого царя». У його вірші російський цар показаний як гостинний хазяїн, який щедро пригощає послів, та називає їх «своїми дітьми». І українські козаки під пером Толстого цього разу зовсім не характеризуються як державники, і таким чином в уяві автора під весняним сонцем дійсно створюється ідеалістична, але історично не вірна, картина «доброї» імперії. На виправдання Толстого можна сказати лише те, що з часом, позбавившись від ідеалізму молодих років, він дивився на Московську імперію вже по-іншому, вважаючи її відсталою, деспотичною державою. І цей історичний прогрес у поглядах Толстого відбувався саме на Стародубщині, після того, як він назавжди переселяється сюди. А цей вірш може бути корисним для українців лише тією повагою та пошаною, з якою автор відображає в ньому українських козаків, сміливих, рішучих та упевнених у собі.

Безумовною вершиною першого періоду поетичної творчості Олексія Толстого є його балада «Курган», у якій він з неперевершеним талантом зумів показати історичну долю українського народу, нації, що мала колись велику Київську державу, але яку згодом північний сусід не лише завоював та поневолив, а відняв від неї навіть її власну історію. Ідею написання цієї поезії навіяли Толстому старовинні стародубські кургани, яких так багато у нашому краї. Величні картини стародавніх могил, що були насипані, у тому числі й серед так званого «стародубського степу», невідомими народами у прадавні часи, спонукали автора задуматися над мінливою долею народів та їхніх вождів, які наївно вважають, що їх «гучне ім'я століття усі переживе», а насправді у спадщину для нащадків залишаються лише їхні кургани, та ніхто вже і не згадає, хто там був похований, і чим змогла прославитися ця людина. Так і у даному випадку – жерці обіцяли людям, що скоріше курган, у якому був похований їхній вождь, зрівняється із землею, ніж загине слава про нього. І от, промайнули тисячоліття, і «народи змінили народи, обличчя змінилось землі».

Курган же с высокой главою,

Где витязь могучий зарыт,

Еще не сровнялся с землею,

По-прежнему гордо стоит.

А витязя славное имя

До наших времен не дошло...

Кто был он? венцами какими

Свое он украсил чело? ...

Безмолвен курган одинокий...

Наездник державный забыт,

И тризны в пустыне широкой

Никто уж ему не свершит! ...

А слезы прольют разве тучи,

Над степью плывя в небесах,

Да ветер лишь свеет летучий

С кургана забытого прах...

Так і історія українського народу часів Київської Русі після захоплення Києва Москвою була спаплюжена та перекручена завойовниками на свій, російський лад.

Оспівуючи у своїх поезіях українську історію та український народ, не забував Олексій Толстой і про її сьогодення, про ті проблеми, які тяжили над Україною під імперським поневоленням. Перебуваючи у Москві та Петербурзі Толстой познайомився з видатними діячами українського руху, які мешкали там колись – Миколою Гоголем, Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем. З видатним українським національним істориком Миколою Костомаровим Толстого пов’язували довгі роки справжньої дружби, і саме Костомаров став учителем Толстого, розповідаючи йому про те, яким було дійсне місце українського народу в східноєвропейській історії. Коли у березні 1847-го року в Києві імперська влада заарештувала учасників Кирило-Мефодіївського товариства, саме на Олексія Толстого столичне українство покладало свої надії на визволення цих українських патріотів. Справа була у тому, що під час розслідування діла «братчиків», імператор Микола І хворів, і справою кирило-мефодіївців займався наслідник престолу, Олександр (майбутній імператор Олександр ІІ). Толстой і Олександр були погодками, у дитинстві, коли Альоша Толстой з дядьком приїжджали до Петербургу, їх познайомили, і після цього, щонеділі, діти зустрічалися, та бавилися разом. Подорослішавши, наслідник престолу не забував про дитячу дружбу, і час від часу вони зустрічалися, і Олександр завжди виказував свою прихильність щодо Толстого. Тепер, під час процесу над братчиками, від Олександра залежало дуже багато, і Олексій Толстой докладає усіх можливих зусиль, аби допомогти українцям. Та не зважаючи на стару дружбу, цесаревич Олександр рішуче підтримав державний вирок, за яким Тараса Шевченка було довічно заслано «у солдати», з нелюдською забороною писати та малювати. Цей вчинок державної влади остаточно відчужив Олексія Толстого від імператорського двору, без сумніву довівши йому, що годі чекати демократичних та ліберальних реформ від царів-самодержців. Цієї думки Толстой дотримувався і потім, під час царювання Олександра ІІ, адже подія з Шевченком відкрила для нього справжнє обличчя майбутнього російського царя, такого ж російського імперіаліста, як і всі інші.

Критичне ставлення до імперської влади стало притаманною рисою характеру Олексія Толстого. Його друг і родич, український патріот Лев Жемчужников згадував, як любив Толстой у вузькому колі потішатися над російським імператором Миколою І, якого він вважав дурним та жорстоким солдафоном. Так улюбленим оповіданням Олексія Толстого, за словами Жемчужникова, була розповідь про те, як Микола І їздив у гості до свого кузена, прусського короля. Там, у Потсдамі, російський цар, уставши ранком, відправився із візитом до кузена, у воєнному мундирі та з палашем. На доріжці парку Миколу з усіх боків обступили приручені журавлі, які сподівалися на гостинець. Але «безстрашний вояка» вихопив палаш, та розпочав з журавлями нерівний бій. А через півгодини з’явився у королівському палаці з добутими трофеями, та «увінчаний новою перемогою». Це оповідання, як і безліч інших, завжди викликало дружний сміх у співрозмовників Толстого.

Але не лише сміхом боровся Олексій Толстой з імперською владою. Під час нелюдського заслання Тараса Шевченка, він робив усе можливе, аби допомогти українському поетові вийти на волю. Коли на початку 50-х років трапилося так, що від Шевченка перестали надходити вістки із заслання, Олексій Толстой двічі їздить до Оренбургу, де генерал-губернатором був його дядько Василь Перовський, та вимагає від влади дбайливішого відношення до поета. З Шевченком йому зустрітися не довелось – той був у поході з військом, але другові Великого Кобзаря, художнику Гороновичу, який разом із Тарасом учився в Академії Мистецтв, Толстой пише з Оренбургу 1852-го року: «Шевченко зовсім не помер і не убитий. У мене перед очима вид Аральського моря, зроблений їм. Він є здоровим і буде, ймовірно, скоро представлений до підвищення, через те що начальство ним задоволено». Зрозуміло, що це «задоволення начальства» було пов’язане саме з клопотаннями за Шевченка Олексія Толстого. За проханням Толстого Василь Перовський звертається навіть до всесильного ІІІ відділення, яке займалося у імперії долею політв’язнів, але імперський уряд знову залишився байдужим до долі Шевченка. Але і після цього, як згадував Лев Жемчужников: «добрі люди, безсумнівно, продовжували думати і піклуватися про Шевченка, і до таких належав, як мені добре відомо, Олексій Толстой». З приходом до влади Олександра ІІ Толстой прикладає ще більше зусиль для визволення з солдатчини українського пророка, і як зазначає той же Лев Жемчужников, Толстой відіграв у справі визволення Тараса не останню роль. «По смерті імператора Миколи Павловича багато сприяв визволенню Шевченка граф Олексій Толстой, про що ніхто не знав», - пише він. Так любов’ю до України з’єдналися долі Великого Кобзаря та правнука гетьмана Розумовського, який своєю Вітчизною вважав Стародубську землю. А наслідком поїздки Олексія Толстого до Оренбургу став іще й вірш «Колодники», у якому символом імперської Росії стали важкі кайдани на тілах в’язнів, що «дорогу (на каторгу) метуть та метуть».

Лише з початком Кримської війни, яку оголосили Росії європейські держави та Туреччина, стало здаватися, що затхла система бюрократичного режиму в імперії поволі починає розпадатися. Олексій Толстой відправляється поближче до театру військових дій, але в Одесі важко захворює на тиф, і потрапляє до Криму вже після розгрому російської армії. Відпочиваючи після важкої хвороби, Толстой створює віночок поезій під назвою «Кримські нариси», де оспівує чарівничу природу півострова, та у віршованій формі розповідає читачеві про багатовікову історію цього куточку землі.

Під час рішучих бойових дій за Севастополь у Петербурзі помирає російський цар Микола І (в народі ширяться чутки, що він покінчив життя самогубством, у наслідок бездарних дій російських військ). Новий імператор Олександр ІІ, згадавши дитячу дружбу з Олексієм Толстим, призначує його флігель-ад’ютантом, а потім єгермейстером царського двора. Але державна служба не до вподоби правнуку гетьмана Розумовського, і вже 17 квітня 1858-го року Олексій Толстой добивається відставки, та вирішує присвятити все своє подальше життя літературі та рідній Стародубщині. З цього часу маєток прадіда Красний Ріг знову приймає його до себе. Тут він проводить свої кращі роки та створює свої найбільші твори. Сюди він запрошує на зустріч своїх кращих друзів, та називає Стародубщину своєю справжньою Вітчизною. «Край, якого не побачиш у Петербурзі», - пише Толстой про Красний Ріг у листі до Болеслава Маркевича. А в листі поетові Якову Полонському просто захоплюється: «Якби ви знали, яка це пишність влітку і осінню! Ліси довкруги на 50 верст і більш, балки і лощини такі красиві, яких я ніде не бачив, а восени, особливо в цю осінь, не виїжджаєш із золота та пурпуру». І навіть так, дещо іронічно: «Якщо Париж коштує обідні, то Красний Ріг зі своїми лісами і ведмедями коштує всіх Наполеонів, як би їх не пронумерували».

Мешкаючи на Стародубщині, Олексій Толстой уважно займається сіверською історією – вивчає давні рукописи, які зберігалися ще тоді по численних бібліотеках стародубської козацької старшини, постійно консультується у своїх листах з визначним українським науковцем Миколою Костомаровим, який і тепер залишається для Толстого головним авторитетом з усіх історичних питань. Запрошуючи Костомарова до себе в гості, у Красний Ріг, Олексій Толстой так пише йому, стилем давніх українських літописів: «Не малое иму вождехеление захватити тя и силою повлекти тя во Северскую землю, в ней же пребывание имам. Не лепо ли бяше во Северскую землю внедриться ти, егда бы на малое время, абы очесы видети своими землю, ю же не раз и не два повествованиями описаши?». Старожили Красного Рогу згадували, що Толстим навіть була написана історія власного села, яка, на жаль, до нашого часу не збереглася. Взагалі ж Толстой завжди уважно пильнував та допомагав краснорізьким селянам, особливо після ліквідації кріпацтва у Росії 1861-го року, коли місцеві селяни отримали свободу, та не отримали землю, яка надовго ще залишалася у руках поміщиків. Олексій Толстой дозволяв краснорізьцям пасти худобу на власних полях, допомагав їм ліками, коли вони хворіли, відкрив у селі школу, де селянські діти вчилися безкоштовно. Іноді Толстой сам працював у сільській кузні, та міг з великим захопленням, годинами, розповідати гостям про своїх земляків, наприклад про кучера Івана Рекуненка, який долав відстань у 20 верст від Красного Рогу до Почепу за 40 хвилин. Недаремно в одному з своїх листів Олексій Толстой так написав про селян Красного Рогу: «Ми з ними добрі друзі».

Турбувала Толстого й трагічна доля стародубського селянства, яке з заможного населення часів Гетьманщини перетворилося бажанням царського уряду на збіднілу, вічно голодну масу. Так у листі від 7 лютого 1869-го року Толстой писав: «Голод навколо загальний, у багатьох селах з голоду помирають. Дивитися на те, що твориться – жахливо». Особливо жахливо було те, що Толстой чудово розумів, що подолати голод у бюрократичній імперській державі годі було й думати.

Єдину можливість боротися з бюрократичним свавіллям російського уряду надавала Олексію Толстому літературна творчість. Сатиричні та історичні поезії Толстого цього періоду викликають велике незадоволення царського уряду, а деякі його твори навіть забороняються до друку. Знаходячись під величезним впливом історичних думок та ідей Миколи Костомарова щодо постійного історичного конфлікту поміж демократичною Україною та деспотичною Росією, Олексій Толстой створює власну історичну концепцію, згідно з якою Київська Русь у його очах була справжньою європейською демократичною державою, з народним, вічовим способом управління, а Московська Русь та Російська імперія завдяки тривалому татарському пануванню, назавжди загубила свій зв'язок із Європою та давнім Києвом, перетворившись на справжню азійську деспотію. Ця азійська ментальність, на думку Толстого, є притаманною і сучасному йому російському суспільству, і викоренити її у Російській державі аж ніяк не можливо, настільки глибоко вкоренилася вона в душі росіян. 68. Пам’ятник Олексію Опрацьовував Толстой свою історичну концепцію у численних Толстому у Красному Розі. творах, які пише впродовж 60-70 років 19-го ст., аж до власної смерті.

Низка історичних балад, створених Толстим цього часу, підкреслює його ідею про державну та духовну спорідненість Київської Русі з Європою, ту спорідненість, яка була цілком забута та загублена у Московській Русі та Росії. Сюжети, які Толстой черпав у давньоукраїнській історії, стали основою таких його історичних балад, як «Пісня про Гаральда та Ярославну», «Три побоїща», «Пісня про похід Володимира на Корсунь», «Гакон Сліпий», «Роман Галицький», «Ругевіт», «Канут» та деяких інших. Але найбільш виразно ідея про те, що культурно та духовно Московська Русь та Російська імперія аж ніяк не можуть бути спадкоємницями Київської Русі, а є спадкоємницями татарської Золотої Орди, і цей тягар тяжитиме над Російською державою мабуть довічно, була висловлена Олексієм Толстим у двох його баладах – «Змій Тугарин» та «Потік-богатир», де, узявши за основу сюжети народних билин, що були записані дослідниками у землях слов’ян-поморів на півночі Росії, автор спромігся показати увесь той бруд та гидоту, який ховається у середині державного механізму Російської імперії, за її блискучим фасадом, яким російські владарі намагаються засліпити очі іноземним дипломатам.

Події у баладі «Змій Тугарин» розгортаються у княжому Києві, на бенкеті у князя Володимира Великого. До столиці України-Русі прибуває посол з азійського Сходу, Змій Тугарин, який віщує українському князеві про те, як шляхетні звичаї Київської Русі, такі як «честь - безцінний скарб», та «народне віче», де «вершиться їх суд», заміняться незабаром владою монгольського хана, і «честь, государи, заменит вам кнут, а вече - каганская воля!». І хоча з часом Москва зуміє скинути з себе татарське ярмо, але рабські, холопські звичаї та жорстока деспотична влада залишаться головними рисами Російської держави ще надовго. Вустами Змія Тугарина Олексій Толстой виставляє страшний діагноз російському народові:

…И время придет,

Уступит наш хан христианам,

И снова подымется русский народ,

И землю единый из вас соберет,

Но сам же над ней станет ханом!

И в тереме будет сидеть он своем,

Подобен кумиру средь храма,

И будет он спины вам бить батожьем,

А вы ему стукать да стукать челом -

Ой срама, ой горького срама!

І далі:

…Обычай вы наш переймете,

На честь вы поруху научитесь класть,

И вот, наглотавшись татарщины всласть,

Вы Русью ее назовете!

И с честной поссоритесь вы стариной,

И, предкам великим на сором,

Не слушая голоса крови родной,

Вы скажете: "Станем к варягам спиной,

Лицом повернемся к обдорам!"

У цьому протипоставленні «варягів» (європейців) та «обдорів» (диких азійських народів з півночі Російської імперії) й полягає головна ідея цього твору Олексія Толстого, ідея того, що розбещена монгольським деспотизмом російська влада ніколи вже духовно та політично не повернеться по-справжньому до демократичного Заходу, до своїх предків русинів з Київської Русі, а швидше вже «повернеться обличчям» до диких, але близьких їй за духом, «обдорам», та й рідний російський народ намагатиметься перетворити ця влада у таких собі покірливих та «диких розумом» обдорів. А от князь Володимир, за думкою Олексія Толстого, уособлює у собі якраз кращі риси українського (або за термінологією наших давніх літописів «руського») народу, з його демократизмом, європейськістю, волелюбством та спрагою до прогресу. Ось такими словами відповідає Володимир Великий ординському послу:

Вишь, выдумал нам

Каким угрожать он позором!

Чтоб мы от Тугарина приняли срам!

Чтоб спины подставили мы батогам!

Чтоб мы повернулись к обдорам!

Нет, шутишь! Живет наша русская Русь!

Татарской нам Руси не надо! ...

Подайте ж мне чару большую мою,

Ту чару, добытую в сече,

Добытую с ханом хозарским в бою,-

За русский обычай до дна ее пью,

За древнее русское вече!

Ще яскравіше думка Олексія Толстого про те, що сучасна йому Російська держава веде свій родовід від Золотої Орди, а не від Русі Київської, була висловлена ним в іншій баладі, «Потік-богатир», де протиставлення демократичного Києва деспотичній Москві та Петербургу набуло ще більшого літературного втілення. Розпочинається ця балада так само бенкетом у князя Володимира, де головний її герой, богатир Потік, засинає, та пробуджується лише через п’ятсот років, у царській Москві. Тут він бачить російського царя, який мордує та винищує свій власний народ, а цей народ за це кланяється йому в ноги, та називає «рідним батьком» та «земним богом». Потоку, що вихований був у вільному та демократичному Києві, це все здається дивним та незрозумілим, і він не може втямити, як вільний та волелюбний народ зміг перетворитися на рабів та холуїв. Гострою та їдкою сатирою батожить Олексій Толстой ментальність російського суспільства:

Едет царь на коне, в зипуне из парчи,

А кругом с топорами идут палачи,-

Его милость сбираются тешить,

Там кого-то рубить или вешать.

И во гневе за меч ухватился Поток:

"Что за хан на Руси своеволит?"

Но вдруг слышит слова: "То земной едет бог,

То отец наш казнить нас изволит!"

И на улице, сколько там было толпы,

Воеводы, бояре, монахи, попы,

Мужики, старики и старухи -

Все пред ним повалились на брюхи.

Удивляется притче Поток молодой:

"Если князь он, иль царь напоследок,

Что ж метут они землю пред ним бородой?

Мы честили князей, но не эдак!

Да и полно, уж вправду ли я на Руси?

От земного нас бога господь упаси!

Нам Писанием велено строго

Признавать лишь небесного Бога!"

И пытает у встречного он молодца:

"Где здесь, дядя, сбирается вече?"

Но на том от испугу не видно лица:

"Чур меня,- говорит,- человече!"

И пустился бежать от Потока бегом…

А здивований Потік засинає ще на триста років, та просинається вже у імперському Петербурзі, сучасному для Олексія Толстого. Тут автор, чи не першим у Російській імперії, виказує дивовижну проникливість у майбутнє російського народу, бо твердить, що саме оця рабська покірливість росіян, що змушувала їх свого часу називати «рідним батьком» свого ката, призвела у другій половині 19-го ст. до великого поширення у російському суспільстві революційних ідей, але на відміну від Європи, звідки ці ідеї і ширилися на Росію, росіяни чекали на революцію не для того, аби встановити рівноправ’я та демократію у своїй країні, а для того, щоб на місце одного ідола – царя, наставити ідола іншого, та знову «мести перед ним землю бородою». Так замість культу царя поступово затверджується у Росії новий культ – «мужика», і Олексій Толстой ще на початку 70-х років 19-го ст. вірно помітив цю хибну тенденцію російського суспільства. А киянин Потік для Толстого став тим каталізатором, який показує, що від Київської Русі ці тенденції у Російську імперію піти не могли, що Русі-Україні з її демократичним устроєм зовсім не рідною була деспотична-бюрократична імперія, яка будь-яким чином намагалася прибрати до себе всю славу чужої для себе Київської Русі.

И подумал Поток: "Уж, господь борони,

Не проснулся ли слишком я рано?

Ведь вчера еще, лежа на брюхе, они

Обожали московского хана,

А сегодня велят мужика обожать!

Мне сдается, такая потребность лежать

То пред тем, то пред этим на брюхе

На вчерашнем основана духе!" …

И что видеть и слышать ему довелось:

И тот суд, и о боге ученье,

И в сиянье мужик, и девицы без кос -

Все приводит его к заключенью:

"Много разных бывает на свете чудес!

Я не знаю, что значит какой-то прогресс,

Но до здравого русского веча

Вам еще, государи, далече!"

И так сделалось гадко и тошно ему,

Что он наземь как сноп упадает

И под слово прогресс, как в чаду и дыму,

Лет на двести еще засыпает.

Пробужденья его мы теперь подождем;

Что, проснувшись, увидит, о том и споем,

А покудова он не проспится,

Наудачу нам петь не годится.

Пророцьке розуміння Олексієм Толстим того більшовицького майбутнього, яке чекає на Росію через п’ятдесят років, виявилося ще у двох його баладах – «Пантелій-цілитель» та «Травневою веселою порою…», поезіях, що були написані тоді, коли майбутнього вождя «світового пролетаріату» Володимира Ульянова-Леніна ще навіть не було на світі (перша балада), або він знаходився ще у колисці (балада друга). Основою для балади «Пантелій-цілитель» стала народна пісня, з якою, як згадував потім Пантелеймон Куліш, ознайомив Толстого свого часу Микола Гоголь. Олексій Толстой переробив народний сюжет, змалювавши у баладі святого Пантелеймона, який збирає у полях цілющі трави для лікування хворих. Його ліки допомагають усім людям, крім тих, що «лечением всяким гнушаются». «Все, кричат они, надо похерити!».

И приемы у них дубоватые

И ученье-то их грязноватое,

И на этих людей,

Государь Пантелей,

Палки ты не жалей,

Суковатыя!

У баладі «Травневою веселою порою…» Толстой змалював образ російських революціонерів, що бажають зруйнувати весь світ, аби набудувати на всіх полях свинарників, а солов’їв знищити «за даремність». Закінчує він цей вірш, написаний у червні 1871-го року, знов таки пророцькими словами:

Служите ж делу, струны!

Уймите праздный ропот!

Российская коммуна,

Прими мой первый опыт!

Взагалі ж сатиричний талант Олексія Толстого призводив до того, що ті його твори, які були заборонені до друку імперською цензурою, ширилися по імперії у численних списках, переписаними від руки, та приносили Толстому славу неперевершеного сатирика Російської імперії. Й до кінця свого життя правнук гетьмана Розумовського рішуче реагував на будь яку спробу російської влади або російського суспільства розпочати новий наступ на європейські демократичні принципи або на невід’ємні права поневолених народів імперії. Так у своїй сатиричній «Історії держави Російської від Гостомисла до Тімашева» Толстой у віршованій формі змальовує бюрократичний лад російської державності, який не змінюється впродовж багатьох століть, а у не менш сатиричній «Пісні про Каткова, про Черкаського, про Самаріна, про Маркевича та про арапів» розвінчує великодержавних російських шовіністів, які нав’язують суспільству думку, що у Російській імперії живуть переважно одні «росіяни», а якщо б російські імперіалісти надумалися б завоювати й Африку, то почали би й негрів фарбувати у білий колір, намагаючись довести світові, що це також «русскіє».

Та сама «культурна подвійність» освіченого українця в Російській імперії, яку вперше висвітлив у літературній творчості дядько Толстого Антоній Погорільський, мала неабияку силу й над самим Толстим, який так і не спромігся цілком позбавитися від неї, до кінця життя хитаючись поміж прищепленою з дитинства імперською освітою «російськістю» та українством. Проте про відмінність української (західноруської) ментальності від російської, Толстой продовжував натякувати за будь-якої нагоди. Так у своїй великій драмі «Смерть Івана Грозного» він знову протиставляє український та російський характер у сцені розмови російського царя з послом від Речі Посполитої Гарабурдою, українським шляхтичем. Іван Грозний та Гарабурда мають різні уявлення про порядність та честь – для українського шляхтича моральні принципи є єдиними для всіх, від царя до звичайного селянина, а російському деспоту здається, що він має право стояти вище моралі, адже він 69. Церква гетьмана Розумовського «помазаник Божий», а всі інші його холопи. Гарабурда та у Красному Розі. Іван Грозний ніколи не зможуть порозумітися, адже вони є представниками двох різних культур – європейської та азійської, і поміж ними стіна, яку вони не в силах подолати, вважав Олексій Толстой. У своїх зауваженнях до акторів, які повинні були брати участь у цій п’єсі, Толстой писав, що Гарабурда є типовим українцем, і актор, який буде зображати його у спектаклі, повинен розмовляти з українським акцентом, аби глядачі драми відразу ж зрозуміли, звідки він походить родом. В іншій історичній п’єсі Олексія Толстого «Цар Федір Іванович», український сюжет відсутній, але головна думка цього твору про те, що деспотичною державою не зможе керувати добрий цар, адже він зруйнує цю державу зсередини, є дуже актуальною і в наші часи (недаремно після років заборони драми, саме нею відкрився перший сезон Московського Художнього Театру 1898-го року, коли імперією керував слабохарактерний Микола ІІ, що так само привів цю імперію до загибелі).

Уважно вивчаючи історію Київської Русі, Москви та імперії Олексій Толстой приходить до висновку, що «холопська ментальність», яка створилася в Московській Русі після монголо-татарської навали є характерною рисою для всіх державних утворень на теренах тогочасної Росії. Навіть вічовий Новгород не зміг уникнути від цієї долі. У листі до Б.М. Маркевича Толстой писав: «Після деякого вивчення я знайшов, що тодішні новгородці були справжніми свинями і не заслуговували ні на що інше, як потрапити у пащу до Москви, абсолютно так само, як Рим потрапив у пащу Цезаря». Й чим мудріше ставав Толстой, тим краще він розумів, що сучасна йому Росія також приречена на постійне внутрішнє рабство та холопство, а можновладці завжди використовуватимуть це безвілля власного народу задля своїх ганебних цілей. «Російська нація зараз мало що коштує, - писав він в одному з листів, - російське дворянство - повне ніщо, російське духівництво - каналії, менша братія - каналії, чиновники - каналії ...», й далі: «у нас уряд кращий, ніж ми заслуговуємо, бо ми настільки монголи і туранці, наскільки це взагалі можливо. Ганьба нам! Це ми ще хочемо обернутися спиною до Європи! Це ми проголошуємо нові порядки і сміємо говорити про гнилий Захід!». В останні роки свого життя Олексій Толстой підбиває гіркий підсумок: «Якщо б перед моїм народженням Господь Бог сказав мені: “Граф! обирайте народ, серед якого ви хочете народитися!” - я б відповів йому: “Ваша величність, скрізь, де вам буде бажане, аби лише не в Росії!”. У мене вистачить сміливості признатися в цьому. Я не горджуся, що я росіянин, я підкоряюся цьому становищу». Ось до такого висновку прийшов Олексій Толстой на своєму важкому шляху до справжнього українства.

Починаючи з середини 60-х років 19-го ст., колись багатирське здоров'я Олексія Толстого (а він розгинав підкови і згортав пальцями гвинтоподібно зубці виделок), похитнулося. Борючись із важким болем, він все частіше відправляється у подорожі на природу, по рідних стародубських лісах, нібито прощаючись зі своєю батьківщиною. А 28 вересня 1875-го року Олексія Толстого не стало. Поховали його у рідному Красному Розі, у невеличкій усипальниці-каплиці, поруч з прадідівською церквою гетьмана Розумовського. Толстой дуже полюбляв це місце, а 70. Усипальниця Олексія Толстого у Красному Розі. одного разу так написав про нього: «Сьогодні субота, і музика дзвонів у нашій церкві зливається із співом солов'їв та іволги... Навколо ніщо не мовчить, усе співає і все радіє весні, я сам ось-ось готовий заспівати». Маєток Толстого Красний Ріг і зараз залишається тим місцем, куди постійно приїжджають його земляки та гості з України, аби вшанувати пам'ять великого правнука славного українського гетьмана.

IV. ІМПЕРСЬКА ПОЛІТИКА РУСИФІКАЦІЇ НА СТАРОДУБЩИНІ.

Адміністративні та економічні аспекти імперської політики на Стародубщині. Політика брехні та розбрату. Зубожіння місцевого населення. Індустріалізація. Переселення до Сибіру. Перепис 1897-го року. Український дух стародубської народної культури 19-го ст.

19-те століття позначилося для Стародубщини новим сплеском активності імперської адміністрації у намаганні перетворити цей край з українського на російський. Імперський уряд чудово розумів, що у роки Гетьманщини Стародубський полк був найрозвинутішим економічно серед усіх козацьких полків України, тому російська влада намагалася зробити все можливе, аби позбавити Україну тієї міцної бази, якою була для неї саме Стародубщина. З цією метою російська адміністрація у краї провадила тотальну русифікацію, підтримуючи неукраїнські елементи на Стародубщині, й у першу чергу росіян-старообрядців, протиставляючи їх адміністративно та економічно стародубським українцям.

Початок цьому процесові був покладений адміністративною реформою імперського уряду, згідно з яким на стародубських землях, що входили тепер до складу Чернігівської губернії, старі козацькі міста, які споконвіку мали статус адміністративних та економічних центрів, відтепер цього статусу позбавлялися, а замість них російською владою створювалися нові центри, на місці старообрядських та білоруських поселень, які тепер, у бюрократичній державі, перебирали на себе усі ті переваги, які надавав їм імперський закон. Так, на звичайні села були перетворені російським урядом сотенні міста Стародубського полка Баклань та Велика Топаль, а Почеп, який за Гетьманщини мав значення неабиякого торгового українського центру на кордоні з Росією, і у якому налічувалося цілих дві козацьких сотні, так і не став, за російським володарюванням, центром окремого повіту, залишившись звичайним містечком та перебуваючи у затінку сусідніх старообрядських слобод, які, за допомогою російського уряду, набули статус головних економічних центрів краю. Натомість, позбавляючи адміністративних повноважень козацьку старшину Стародубщини, російський уряд створює новий повітовий центр у найбіднішому регіоні краю, серед переселенців-білорусів на північному заході, де серед боліт, у нездоровому кліматі, ледве жевріють убогі люди, для яких створення нового повіту не несе з собою жодного покращання їхнього життя. Так виникає на Стародубщині новий Суразький повіт, що став найбіднішим регіоном цілої Чернігівської губернії.

У 1723-му році у невеличкому селі Суражичі, яке належало Мглинській ратуші та входило до складу Мглинської сотні Стародубського полка, налічувалося всього 13 дворів. Але після того, як Катерина ІІ ліквідувала українську Гетьманщину, саме на це зубожіле білоруське поселення була звернута пильна увага імперського уряду, який бажав бачити адміністративними центрами краю лише неукраїнські міста. 1781-го року Суражичі отримали статус міста та почали іменуватися Суражем-на-Іпуті, а Указом від 6 червня 1782-го року новоствореному місту було подаровано й герб, на якому змальований кущ конопель у золотому полі. Через п’ятнадцять років Сураж уже був «заштатним містом» Малоросійської губернії, а з 1803-го став повітовим центром Чернігівщини. Не зважаючи на те, що Суразький повіт налічував п'ятнадцять волостей та займав величезну територію з населенням у 150 тисяч чоловік, він був найпівнічнішим та найбіднішим у Чернігівській губернії. Та маючи права повітового центру, розвивався сам Сураж, хоча його розвиток і проходив на сумному тлі загального зубожіння навколишніх українських поселень. Так наприкінці 19-го ст. у місті налічувалося вже 900 дворів і більше 5,8 тис. жителів. У Суражі були зведені кам'яні будівлі казначейства, міського училища та в'язниці. Малося також декілька заводів – один свічний, два шкіряних, три олійних та два цегельних. Паперова фабрика випускала 100-120 пудів картону на рік. У 1907-му році в місті з'явився телефон, а через два роки - перша електрика.

Але на відміну від Суражу, аж ніяк не пощастило сусідньому з ним Новому Місту, яке було створено 1782-го року з козацького села Засуха. Мати на Стародубщині ще один український повіт зовсім не входило до імперських планів, тому вже 1797-го року Новоміський повіт було ліквідовано, а Нове Місто «виведено за штат». І хоча у 1802-му році цей повіт було поновлено, але уряд вирішив за краще будувати на Стародубщині міста серед більш близьких собі по крові російських старообрядців, ніж розвивати їх серед українців, тому 1809-го року Нове Місто остаточно було позбавлено повітового статусу, а центром повіту була оголошена старообрядська слобода Зибка, яка відтепер стала містом Новозибковим. Так, пригнічуючи та знущаючись над старообрядцями у Центральній Росії, імперська влада допомагала їм ставати потужною силою тут, на Стародубщині, на чужій для цій влади українській землі. А Нове Місто згодом стало звичайним селом, лише у своїй назві залишивши згадку про свій колишній «міський» статус.

Схожою до долі Нового Міста була й доля старовинного українського поселення на Стародубщині – Погару. Лише шістнадцять років, з 1781-го по 1797-ий, Погар був повітовим центром, а потім, рішенням уряду, перетворюється на «заштатне місто» Стародубського повіту. Лишившись адміністративних повноважень, Погар швидко занепадає та перетворюється на глухе провінційне містечко, в якому тепер мало що нагадує про його колишню славу та могутність часів Речі Посполитої та Гетьманщини. Таким чином, стараннями російського уряду, лише два українських міста Стародубщини – Стародуб та Мглин зберегли за собою статус повітових центрів. Інші два українські повіти краю мали свій центральний осередок в неукраїнських містах – населеному білорусами Суражі та старообрядському Новозибкові. Але закабаливши українців Стародубщини адміністративно, уряд дуже швидко закабалив їх і економічно, будуючи шляхи сполучення так, аби вони проходили саме через старообрядські поселення, минаючи українські. Таким чином була побудована спочатку ґрунтова дорога, а потім і залізниця, яка, прямуючи повз Стародубщину з російського Брянську до білоруського Гомелю, з’єднувала з ринками збуту старообрядські Новозибків, Злинку та Клинці, залишаючи осторонь українські Стародуб, Мглин та Погар. Лише українському Почепу пощастило, завдяки своєму географічному положенню на одній лінії з Брянськом та Новозибковим, стати ланкою цього економічного ланцюга, і саме Почеп у другій половині 19-го ст. перебирає на себе функції головного українського центра краю, але навіть і він поодинці не міг протистояти зростаючій експансії старообрядців, яким допомагав імперський уряд, сприяючи подальшій русифікації Стародубщини.

Користуючись економічними пільгами з боку російського уряду, зростали старообрядські Клинці. У 1812-1814 рр. у посаді була побудована перша суконна фабрика, а у 1832-1834 рр. виникло цілих шість ткацьких підприємств. У 1862-му році в посаді знаходилися 13 суконних та 10 панчішних фабрик, 5 шкіряних і 3 чавунних заводи. Посад Клинці у 2-й половині 19-го століття перетворюється на один з центрів текстильної промисловості Росії. Клинцівські сукна неодноразово отримували винагороди на Всеросійських і Міжнародних виставках. У 1854-му році в посаді відкрито поштове відділення з телеграфним зв'язком, в 1882 році - громадський банк, а в 1887 році Клинці були сполучені залізницею з Москвою, що мало величезне значення для подальшого розвитку посаду. На 1907-й рік у Клинцях було 28 промислових підприємств, число жителів складало 12 тисяч чоловік, без приміських сіл. Відкриті чоловіча і жіноча гімназії, технічне училище, початкові школи, функціонують дві міські та одна земська лікарні.

Подібною до Клинців складалася ситуація й у Новозибкові. Особливо успішно місцеві старообрядські купці розвивали сірникову промисловість. У 1880-х рр. число фабрик і заводів даного профілю в місті Новозибкові та його околицях досягло 10, а річне виробництво товару складало приблизно 250-290 тисяч ящиків по 1 тисячі коробок у кожному. Сумарна вартість виробленої продукції знаходилося на рівні 705-740 тисяч рублів. А на початок 1900-х років Новозибківський повіт став найбільшим у Російській імперії виробником сірників. На сірникових фабриках Новозибківщини працювала найбільша частина всього фабричного люду Чернігівської губернії. Новозибківські «сірнички» десятками тисяч ящиків вивозилися до Персії, Китаю, Туреччини та інших країн.

Таким чином, завдяки економічному розквіту, у 19-му столітті в старообрядських посадах та слободах Стародубщини остаточно складується цілком своєрідна місцева культура, що сильно відрізняється як від української, так і від центральноросійської православної культури. Поступово збіднілий український люд з навколишніх поселень усе частіше відправляється на заробітки до Клинців та Новозибкова, оселяється там, поєднуючи свою рідну культуру з місцевою старообрядською. Так і виникає у цих старообрядських містах особлива атмосфера, своєрідна культура, у якій єднається як старообрядське так і українське. А наслідком цього стає неповторна міська архітектура Новозибкова, Злинки та Клинців, де поруч завжди розташовані будівлі старообрядські та українські. Найбільш блискучі експонати колишнього старообрядського життя збереглися й зараз, особливо багато їх у Злинці та Новозибкові. Старообрядські оселі привертають увагу й сучасних глядачів, своїм вивершеним різьбленням дахів та наличників, а ще особливим кольором, що яскраво єднає фарби червону та синю, через що ці старообрядські хати нагадують чомусь буддійські храми у Монголії, а це, у свою чергу, заставляє задуматися про генетичні зв’язки цих росіян – переселенців з Волги з їхніми азійськими предками.

71. Архітектура сучасного Новозибкова 72. Старообрядська хата у Злинці.

поєднує у собі українські та старообрядські риси.

На тлі прискореного розвитку старообрядських поселень на Стародубщині, ще виразніше можна було помітити той великий занепад, якого зазнали українські міста краю. Навіть статус повітових центрів, що мали у 19-му ст. Стародуб та Мглин, не надавали їм можливості на рівних конкурувати зі старообрядцями, яких явно підтримувала імперська влада. Так Мглин, населення якого на 1861-й рік виросло вчетверо, до кінця століття так і залишався невеликим адміністративним та торгівельним містечком. Хоча у місті мешкало 11 тисяч осіб, але вся його промисловість тривалий час складалася лише з трьох цегельних заводів, двох салосвічних та одного шкіряного. Заводи ці були дуже дрібні, а їх продукція, що не перевищувала по вартості й 10 тис. рублів, реалізовувалася на місці. Втім і ці підприємства проіснували недовго: на початку 20-го ст. їх вже не стало. У занепад приходила й торгівля прядивом, олією та худобою. Будівництво Поліської залізниці, яку царський уряд свідомо спрямував осторонь від Мглина та Стародубу, остаточно знищила економічне значення цих головних осередків розвитку української культури у краї. Процвітали у Мглину лише місцеві ремесла. А з початком прискореної індустріалізації в інших місцевостях імперії з Мглина розпочався й швидкий відтік населення.

Звичайно ж, ситуація, яка складалася у старовинному українському місті Стародубщини, не могла не турбувати її кращих синів, особливо тих з них, які, вивчаючи українську історію, бачили, як сильно за допомогою імперської влади руйнувалися квітучі колись поселення Гетьманщини. Правнук гетьмана Розумовського, Олексій Толстой, чий родовий маєток Красний Ріг знаходився якраз на землях Мглинського повіту, з прикрістю згадував в одному з своїх листів, що за російської влади Мглин перетворився у «худе містечко», варте занедбаним та нікому не відомим російським містам Лузі та Новоржеву, у яких йому довелося побувати:

Город есть еще один,

Называется он Мглин,

Мил евреям и коровам,

Стоит Луги с Новоржевым.

Так само як і Мглин, зазнав руйнації й український Погар, який за Гетьманщини був місцем великої торгівлі. Його ярмарки славилися ще у 17-му столітті. Торгівля тоді велася переважно прядивом, конопляною олією, худобою та салом. Місцеві купці скуповували коноплі та прядиво у селян і самі вели крупну торгівлю із закордоном. Початок же 20-го ст. Погар зустрів «заштатним» містом з населенням менше трьох тисяч чоловік. Це були в основному кустарі - ремісники. Широкий розвиток у місті отримало лише 73. Єкатерининський острог на вулиці Малеча у Стародубі. городництво. Особливо же прикро було дивитися на козачу столицю Стародубського краю – місто Стародуб. Навіть у наш час, на початку 21-го ст., перебуваючи у Стародубі, можна помітити, як сильно відрізняється в архітектурному плані Стародуб гетьманський (17-18 ст.ст.), від Стародубу імперського 19-го століття. Якщо у добу Гетьманщини козацькі полковники та гетьмани будували багато церков задля підвищення культурного та релігійного розвитку населення міста та всього Стародубського полка, то кращим та майже єдиним виявом «імперської культури» у Стародубі 19-го ст. стала будівля Єкатерининського острогу – тюрми, що й символізувала собою становище Стародубщини та цілої України під російським імперським ярмом. Обшарпаний силует цього острогу, що був зведений у 1-й третині 19-го ст., і зараз височить у Стародубі на вулиці Малеча, нагадуючи всім небайдужим про справжню мету імперської «культурної місії» у краї.

Найбільше значення для повзучої русифікації Стародубського краю мало будівництво Поліської залізниці, що розпочалося 1885-го року. Готуючись до нової війни за переділ світу з європейськими країнами, російський імператор Олександр ІІІ видав наказ про форсоване будівництво залізниці від Брянську до Гомелю, яка повинна була мати неабияке стратегічне значення. Цією залізницею, у випадку початку бойових дій у Європі, російські війська змогли б швидко просуватися з Центральної Росії, через Брянськ та Гомель, на Берестя, Варшаву та Берлін. Проходила ця залізниця саме через Стародубщину, єднаючи її старообрядські поселення з російським Брянськом та білоруським Гомелем. Обидва ці неукраїнські міста повинні були постачати стародубські міста іншомовними робітниками, а відрив Стародубщини від українського Чернігова та Києва, з якими не було залізничного сполучення, призводив до ще більшого послаблення економічних та культурних зв’язків Стародубщини з цілою Україною. Йшло будівництво залізниці швидкими темпами. Робітників набирали з навколишніх сіл. Працювали вони від зорі до зорі. Різноробочим платили в день від 20 до 40 копійок. Мізерного заробітку ледве вистачало на харчування та одяг. На смузі, що була відведена під залізницю, були суцільні ліси та болота. Все робилося уручну, вантажі перевозилися на конях, а де не можна було проїхати, рейки і шпали тягали на собі. Люди жили в дерев'яних бараках («балаганах»), в яких не було навіть пічного опалювання. Робітники грілися біля багаття, розведеного прямо у бараку. Ліжком служили сіно та віття. Разом із стародубцями на споруді насипу працювали й грабарі з Київської губернії, що отримали досвід на будівництві Південно-Західної залізниці до Києва.

З початком будівництва Поліської залізниці уряду довелося «відчужувати» й приватні землі, через які вона проходила. Земельні ділянки було відібрано у 669 власників. Царський уряд зобов’язався сплатити збитки усім покривдженим, але насправді добрі гроші отримали тільки ті землевласники, що були близькими до російської влади. Так графу Клейнміхелю за його ґрунти уряд сплачував по 300 крб. за десятину, а звичайним стародубським селянам та козакам не доставалося більше 70 крб. на душу. І це не зважаючи на те, що експлуатація залізниці дала імперській казні колосальні доходи. Як це й бувало завжди у Російській імперії, користувалося цими прибутками лише обмежене коло осіб біля влади.

1887-го року будівництво Поліської залізниці було закінчено. Але з усіх українських міст Стародубщини тільки Почепу пощастило стати частиною нового економічного шляху. Російському уряду явно не хотілося нового розквіту українських міст краю. Так на бажання мешканців Стародуба мати залізницю й у себе, уряд відповів цинічною відмовою: «Аби не порушувати старовинного благоліппя міста». Довелося заможним стародубцям самим збирати гроші на будівництво. 1895-го року місцевий підприємець Водинський за власний кошт побудував колію від Стародуба до станції Унеча на Поліській залізниці. Але на гарну колію коштів забракло, тому вузькоколійка Стародуб-Унеча навіть у радянські часи залишалася предметом постійних кепкувань з боку дотепних стародубців. Про «водинку», як називали цю колію за прізвищем її будівника, розказували й такі анекдоти: Машиніст, на ходу, висунувшись з вікна паровоза: "Сідай, бабка, підвезу!" Бабка (уїдливо): "Спасибі, синку, мені спішно треба".

Лише 1899-го року було побудовано й відгалуження Поліської залізниці на південь, яке з’єднало старообрядські Новозибків та Климів з українськими Семенівкою та Новгородом-Сіверським. Але далі на південь цю залізницю будувати не стали, й таким чином Новгород-Сіверський та Стародуб так і залишилися тупиковими станціями, а Стародубщина й до наших днів є відірваною від Чернігова, Києва та решти України, з якою не має залізничного сполучення. Так російський уряд зробив свій черговий крок по відриву Стародубщини від України, з’єднавши її залізницею з Гомелем та Брянськом.

З будівництвом Поліської залізниці пов’язане й постання ще одного економічного центру сучасної Стародубщини – Унечі, що виникла 1887-го року як залізнична станція третього класу. Назву свою ця станція отримала від однойменної річки, на якій вона розташована, а річка Унеча походить своїм іменем від українського слова «юнеча» у його сіверському варіанті, що означає «молода ріка», «нове русло» (на відміну від «стариці» - русла старого, пересохлого). Перші населенні пункти з іменем Унечі виникають тут у 17-му столітті – з 1672-го року відомим є хутір Унеча, а з 1770-го Унецька Рудня. Поруч із ними виникла й сучасна Унеча, що відіграла важливу та трагічну роль у подіях боротьби України за незалежність 1918-го року, а тепер є районним центром сучасної Стародубщини у складі РФ.

Імперський уряд чудово розумів, що головною силою українського руху на територіях колишньої Гетьманщини є українське козацтво, тому зробив усе можливе, аби як можна сильніше послабити цей рух, перетягнувши на свій бік продуманою культурною та економічною політикою заможніших козаків, а загальну масу козацтва перетворити, по суті, на таких самих безправних селян, як власне російське селянство. З цією метою ще уряд Катерини ІІ-ої указами 1767-1783 рр. зрівнював у правах козацьку старшину з російськими дворянами, а виборні козаки та їх «підпомічники» указом від 16 листопада 1781-го року були переведені на положення російських селян-однодворців з одночасним накладенням на них подушної податі та забороною вільного переходу на інше місце проживання. Указом 1783-го року про перетворення лівобережних козачих полків на регулярні частини російської армії, українських козаків звели до статусу звичайних солдатів. З цих пір вони цілком втратили свої колишні козачі права та привілеї, і хоча як і раніше називалися козаками, фактично стали селянами. Тепер вони несли усі селянські повинності, а деякі з них навіть потрапляли у кріпацьку залежність до поміщиків, хоча українська старшина в той же час отримала всі права і привілеї російського дворянства. Так, відірвавши та посваривши між собою окремі шари стародубського козацтва, російський уряд зміцнював свої позиції у краї.

Поміщики-кріпосники не лише володіли селянами, але гнобили і стародубських козаків, прагнули привласнити собі суспільні козачі землі, вели з козаками тяжби, заставляючи їх платити руйнівні викупи за спійману худобу, навіть і на тих вигонах, які відвіку належали козакам. Політика царського уряду сильно зачіпала стародубських козаків, викликаючи у них постійні протести, аж до втеч. Не випадково спільна кількість козачого населення на Стародубщині у той період помітно зменшилася.

Деякі сподівання на відродження гетьманського устрою на Україні з’явилися для стародубців з початком походу в Росію військ французького імператора Наполеона І 1812-го року. Наляканий розпочатою війною російський уряд шукав допомоги й в українських козаків, благаючи їх відродити окремі козацькі загони для боротьби з коаліцією європейських держав, яку очолювала Франція. Вістки про відродження козацького війська сколихнули всю козацьку Стародубщину, надаючи місцевим українцям надію на відродження колишньої незалежності. Великих зусиль для цієї справи прикладав і визнаний лідер тогочасного українства краю, колишній стародубський полковник Михайло Миклашевський. За короткий строк, в серпні 1812-го року на Чернігівщині було сформовано 15 козачих полків, загальною чисельністю в 18 тисяч чоловік. Другий Чернігівський полк майже цілком був сформований з козаків Стародубського та Новозибківського повітів, а до складу 6-го Чернігівського полка увійшло 213 козаків Стародубського і 374 Мглинського повітів. Правда командирами цих полків уряд призначив надійних росіян, Потресова та Турчанинова, не сподіваючись мабуть цілком на вірність українців, але не зважаючи на це, стародубці допомагали своєму війську й матеріально, виділивши вже у перші дні війни 17 хур, 19 волів і грошові кошти. Але коли війна закінчилася, козацькі полки були знову розформовані російським урядом, і таким чином надія стародубських українців на відродження свого національного устрою й цього разу була зведена нанівець.

І тільки 1832-го року було видано указ про обов'язки українських козаків щодо військової служби та інших повинностей. Козаки оголошувалися особливим станом, а землі, успадковані від предків, навіки козачими. Тепер при обзаведенні господарством козаки мали переваги перед казенними і поміщицькими селянами. Деякі з козаків почали будувати власні заїжджі двори, займатися торгівельним рільництвом, торгувати вином, пивом та медом. Уряд свідомо починав сприяти розвитку у краї шинкарства, аби таким чином горілкою спаювати місцевий народ. Прибуток від продажу вина отримували козаки, що мали шинки. Але деякі козачі суспільства поступалися своїм правом продавати вино відкупникам і поміщикам із здобуттям від них платежу та деяких вигод. Так, наприклад, у селі Лищичі Стародубського повіту козаки, що проживали там разом з казенними селянами, в січні 1835-го року уклали на три роки контракт з тамошнім відкупником, по якому надали йому право продавати вино за 136 крб. 45 коп.

Але ті козаки, що мешкали у невеличких поселеннях, не мали можливості вигідно займатися торгівлею. Частіше вони займалися наданням постоїв. А після ліквідації в Росії кріпацтва 1861-го року всіх українських козаків знову зарахували до розряду сільських обивателів, поруч із селянами. Селяни козацького стану числилися такими аж до відміни станового ділення в Росії декретом більшовицького уряду від 23 листопада 1917-го року.

Та не зважаючи на ті деякі пільги, які отримували від російського уряду час від часу стародубські козаки, більшість українського населення Стародубського краю жило у 19-му столітті настільки жахливо й бідно, що важко було повірити, що ще сто років тому, за часів Гетьманщини, це була квітуча, багата земля. Але саме про це свідчать документи з імперських архівів, які збереглися до наших днів. Так наприклад 22 листопада 1844-го року Чернігівський, Полтавський та Харківський генерал-губернатор князь Долгоруков в одному зі своїх розпоряджень писав, що «в заштатному місті Погарі та у Почепі жебрацтво розвилося до вищого ступеня». Особливо заважало стародубцям розвинуте шинкарство, яке відігравало на самих низовинних інстинктах, як саме й те, що більшість стародубських лісів потрапило у власність поміщиків та держави, і де кремезні стародубські сосни нещадно вирубалися для потреби російського флоту, в той час коли місцеве селянство не мало можливості нарубати дрів для власного обігріву в холодні осінні й зимові часи. Селянське незадоволення шинкарями та панськими лісниками призводило навіть до відкритого опору та збройних суточок з ними. Так 1837-го року недалеко від Красного Рогу селянами було розбито три шинки, а в Пашицькому лісі 25 селян з Рославця підстерегли та убили головного лісника.

Не покращало економічну ситуацію серед стародубського українства навіть ліквідація кріпацтва у Російській імперії 1861-го року. Проведена царатом реформа надала селянам практично лише одну особисту свободу, в той час як кращі ґрунти залишалися у власності поміщиків, та ще й для того, аби отримати свій мізерний клаптик землі, селянинові доводилося відробляти на колишнього господаря панщину, як і у старі, кріпацькі часи. Результатом незадоволення українським селянством політикою імперського режиму на Стародубщині стало масове народне повстання проти нього, яке охопило весною 1861-го року майже весь край. Ситуація на Стародубщині склалася настільки небезпечною, що владі довелося висилати війська для приборкання народного руху навіть із Чернігова. Російський контр-адмірал Унковський, який керував цією військовою операцією, змушений був визнати, що головною причиною повстання стало страшенне народне зубожіння, до якого довела стародубців імперська влада. У своєму донесенні Унковський писав: «1 травня 1861-го року виїхав я з Чернігова в Почеп, де за донесеннями Мглинського справника близько 5000 душ, поселених на землях графа Клейнміхеля, вийшли з покори місцевим властям і не відбували панщинної повинності. З цієї нагоди із Стародубського повіту в Почеп було направлено резервний батальйон Вітебського піхотного полку. 4 травня увечері прибув я до Почепу та направив роти військових по різних навколишніх маєтках для дій... Я побував у Житні, Старому Почепі, Витівці, Підбілові, Дивівці та Деремні. У всіх пойменованих поселеннях селяни приведені були до покори без особливого примусу, сили та покарань; прикладу їх наслідували сусіди і, таким чином, у Мглинському повіті порядок встановився у найкоротший час. Але за тривалість спокою не можна ручатися до тих пір, поки селяни не будуть забезпечені становищем, схожим на людське, бо я застав їх в убогості без житла та без хліба. Жахливий стан селян помітний особливо в поселеннях Козорізівка та Витівка, найближчих до Почепу. Жителі цих поселень виснажені до такого ступеня, що при володінні навіть міцними нервами, неможливо бути байдужим очевидцем їхнього стану». До знищення та загибелі довів Стародубщину імперський уряд.

Вистачало в стародубців злиднів і від хронічного нехлюйства, що завжди було притаманне російській бюрократичній системі. Злиденним лихом ставали для мешканців краю постійні пожежі, які вельми часто спалахували у стародубських містах, винищуючи дерев’яні будови. Влада ж, як і завжди, спокійно заплющувала очі, не бажаючи витрачати державні гроші на протипожежну безпеку, чекаючи нових пожеж, та сподіваючись лише на одвічний російський «авось». Так у тому ж самому Почепі 13 серпня 1871-го року трапилася велика пожежа. Спалахнув дьоготь, яким торгували в центрі міста на базарному майдані. Бочки від сильної температури вибухали і розліталися на всі боки, горіла земля, горіла вода в річці, покрита шаром дьогтю. Пожежа знищила майже всю центральну частину міста, згоріло більше 300 будинків. І такі випадки, на жаль, траплялися на Стародубщині з жахливою постійністю.

З жахливою постійністю нищилися на Стародубщині й соснові ліси, які вважалися завжди справжньою красою та гордістю краю. Так трапилося з почепським лісом, який примикав до міста з боку Речицького хутору. З давніх років почепські козаки відносили цей сосновий бор до розряду «вільних лісів». У нім дозволялося рубати «скільки завгодно своїй потрібності», а «торгувати рубленим» вважалося гріхом, що межує із злочином, та було строго заборонено. Та все змінилося з ліквідацією Гетьманщини. Російський уряд віддав «вільний речицький ліс» у володіння графові Клейнміхелю, і з тих пір ліс став називатися Графським. А 1878-го року граф Клейнміхель продав цей ліс на зруб купцям Меєру Зельдовичу та Шендеру Лозинському. 25 років падали під сокирою стрункі речицькі сосни, роняючи смолисті сльози. Заповзятливі купці поставили на Речицькім хуторі два невеликі заводи: смолокурний та парову лісопильню. Невисокі ціни забезпечували зручний та швидкий збут. Через кілька років лісу не стало. Один з земських діячів Мглинського повіту початку 20-го століття, знаходячись у Почепі, склав для земської управи такий запис: «Лісу в районі Почепу немає, лише по сінокосах розкидана лозова поросль, яка, як жартують місцеві жителі, і на мітлу не гідна». Так загинув Почепський ліс.

Не змінилася на краще доля почепського українства й з початком капіталізації краю, з будівництвом Поліської залізниці. Єдине на Стародубщині українське місто, що було пов’язане міцними економічними зв’язками з іншими значними центрами, Почеп, поволі індустріалізується, але праця робітників на заводах та фабриках міста була важкою та виснажливою, особливо на прядильних підприємствах. Газета "Орловський вісник" за 25 січня 1896-го року писала: «Всіх робітників-прядильників у м. Почепі буває до 400 чоловік, а інколи і більш. Що стосується гігієнічних умов, при яких відбувається робота прядильників, то ці умови вкрай убивчі для життя і здоров'я. Фабричній інспекції слід було б звернути увагу на прядильні приміщення - це вогнища грудних та інших легеневих хвороб, і зобов'язати власників цих приміщень владнувати потрібні пристосування для видалення пилу, серед якого працюють прядильники. Особливо жахлива робота в літню жару: брудне повітря накопичується в будинку, робиться задушливим. Тут же робітники здійснюють свій денний та нічний відпочинок. Проводячи, таким чином, майже все життя в запорошеній атмосфері, прядильники наживають собі сухоти, середня тривалість їх життя дорівнює 45-50 рокам. Працюють робітники по 14-15 годин на добу, виключаючи невеличкі перерви на обід».

Дискримінаційна економічна політика імперського режиму щодо стародубського українства, всебічна підтримка владою старообрядського капіталу та гальмування розвитку національного українського виробництва на Стародубщині призводила до того, що розвинута у роки Гетьманщини українська промисловість краю у 19-му столітті зазнала нищівної руйнації, віддавши першість у економічному житті іншим, неукраїнським силам. Українською за духом залишилася тільки дрібна, кустарна промисловість, але українське село навіть у важких умовах імперського диктату зберегло та розвинуло свої місцеві промисли, довівши можновладцям, що лише владне свавілля змогло позбавити Стародубщину розвинутої національної економіки. Не маючи можливості взяти участь у розвитку великої промисловості, захопленої старообрядським та єврейським капіталом, українцям довелося розвивати дрібне виробництво на селі, але й тут вони досягли значних результатів.

Так, наприклад, майже в кожному дворі села Писарівка Мглинського повіту займалися виробництвом коліс. Обробка сирого матеріалу проводилася найпримітивнішим способом — без участі машин, які б змогли полегшати працю людини. Знаряддя купувалося у місцевих ковалів у Мглині, але частіше у Стародубі, Клинцях та Злинці, де ціна їх була хоча і вище, але якість краща. Для первинного обзаведення колісною майстернею необхідно було 50 рублів. Основні витрати йшли на будівництво парильні, тому таким пристосуванням обзаводився далеко не кожен господар. У всьому селі було дві парильні, що служили для розпарювання обіддя. Власник парильні отримував невелику «подяку», найчастіше натурою.

Бондарський промисел був розвинений у селі Рюхові Стародубського повіту та селі Піщанка Суразького повіту. Бондарі займалися виробленням бочок та бочонків, діж, цебрів, відер, дійниць, обручів та дводонних бочонків. Особливо вдало розвивався промисел у Піщанці. Вироби бондарів відрізнялися добротністю. Займалися промислом лише дорослі чоловіки. Близько половини кустарів тримали й не по одному наймиту. Це були бідні майстри з інших місцевостей. Не маючи засобів для ведення власного виробництва, вони наймалися до заможного кустаря. Жили у Піщанці багатше за своїх сусідів. Річний дохід кустаря-господаря досягав двохсот рублів. Всі сільські бондарі виробляли за рік до 20 тисяч виробів на 18 тисяч рублів.

У селі Рюхові виробів робилося наполовину менше, ніж у Піщанці, і збувалися вони через перекупників, що знижувало доходи. Село Шуляківка славилося теслярами, а у Білогорщі робили дерев'яний посуд. Кожне село займалося своїм промислом. Але головним заняттям кустарів залишалося все-таки землеробство. Зі всіх кустарів Писарівці лише один жив на чистий дохід від свого промислу, бо він «завдяки постійній вправі працював краще за інших, він міг навіть зробити колеса легких, із залізним ходом, екіпажів». Адже все-таки більшою мірою вироби кустарів не відрізнялися високою якістю. Як пояснювали самі кустарі: «хоча не пригоже, та зате дешево». Тому навіть хороші майстри не піклувалися про гідність своїх виробів. Лише наприкінці 19-го століття розрізнені селянські артілі поступово почали організовуватися в промислові виробництва. Так, невеликі олійні підприємства виникли у Лизогубівці, Гудові та Рахманові; щетинне виробництво у селищі Лужки. Власником винокурних виробництв у селі Рахманові став поміщик Авербух, а у Волокитних Кустичах Войнич-Сіноженський. У Рюхові працювала лісопилка. Та все-таки, попри все бажання, сільська промисловість Стародубщини аж ніяк не могла вести конкурентну боротьбу з розвинутим виробництвом старообрядських міст та слобод краю.

Не маючи можливості конкурувати на рівних з розвинутим старообрядським виробництвом, українцям Стародубщини не залишалося нічого іншого, як йти у місто та найматися за будь-яку платню на місцеві заводи, поповнюючи таким чином лави міського пролетаріату, який складався з різноманітного населення, що потрапляв на Стародубщину з Росії та Білорусі, рухаючись Поліською залізницею. Населення міста швидко інтернаціоналізувалося, відриваючись в умовах загальних злиднів від рідного коріння, та ставало бажаною здобиччю для всіляких революційних шахраїв, яких з кожним роком все більше з’являлося на теренах нашого краю. Трохи довше українська ментальність зберігалася лише в українському Почепі, який, населений переважно українцями, не губив свій український дух. А у самому кінці 19-го століття місцеві робітники спромоглися навіть розпочати економічну боротьбу за свої права та за ліквідацію несправедливих трудових законів Російської імперії.

У 1899-му році на цегельному заводі графа Клейнміхеля у Почепі розпочався перший на Стародубщині український страйк робітників. Мглинський повітовий справник повідомляв прокурора Стародубського окружного суду про те, що робітники заводу в кількості 30 чоловік «припинили роботу і зажадали збільшення обумовленої оплати з 7 крб. 70 коп. до 12 крб. за 26 робочих днів». Управляючий маєтком графа Клейнміхеля Василь Буряченко погодився збільшити зарплату до 9 крб., але робітники наполягали на надбавці хоча б до 10 рублів. Викликана заводчиком поліція заарештувала ватажків. Робітників розігнали, а страйк було зірвано. Цікаво, що серед ватажків цього страйку були й вихідці зі Східної Стародубщини: «селяни Трубчевського повіту Степан Битків, Никифор Мінаєв, Опанас Фалєєв та Кузьма Филимонов». Не зважаючи на свої зрусифіковані прізвища, ці сини стародубського народу не забули свого коріння, та вступили у боротьбу в єдиних лавах зі стародубськими українцями Чернігівської губернії.

Перша невдала спроба страйку у Почепі стала сигналом для розгортання нової, більш потужної хвилі робітничої боротьби. Спочатку застрайкували прядильники на заводі Рудицького, потім розпочалися хвилювання й серед селян у Доманичах. З’явилися й серед почепської інтелігенції прихильники робітничого руху. У Почепі створився підпільний революційний гурток, до якого входили Григорій Шишеня, Михайло Черенцов, Олександр Ковальов та Брешковський. Була серед них і жінка - дочка Почепського нотаріуса Віра Павловська. У селищі Степері вони встановили гектограф, на якому друкували листівки, в яких закликали селян громити поміщицькі маєтки та захоплювати панські землі. У "Верхньому саду" Почепу організовували маївки та революційні збори. Поліцейські шукачі вислідили таємну друкарню і схопили керівників. Михайло Черенцов за вироком суду був розстріляний, Віра Павловська та Григорій Шишеня вислані в заслання до Сибіру. Але вже дуже скоро революційні події 1905-го року показали, що стародубські селяни та робітники не скорилися імперській владі, та мають сили для нової боротьби.

Вельми загострилися у 19-му столітті й відношення поміж старообрядським та єврейським капіталом. Старообрядські купці, які відчули турботу до себе з боку імперського уряду, намагалися використати адміністративну допомогу з метою усунення єврейських промисловців зі стародубського ринку, знищивши таким чином ту торгову монополію, яку мали євреї на Україні під час існування Російської імперії. Як відомо, в Росії з часів Катерини ІІ для євреїв існувала так звана «межа осілості», до якої входила територія України, Білорусі, Польщі та частина Прибалтики, і на схід від якої, в межах російської етнографічної території, євреям селитися заборонялося. Стародубщина, яка була частиною України, також вважалася територією, на якій євреям жити та займатися торгівлею не заборонялося, але місцеві старообрядці прикладали багато зусиль, аби добитися в уряду дозволу на заборону єврейської торгівлі у краю. І імперський уряд, який вбачав у старообрядцях надійну силу у своїй русифікаторській політиці на Стародубщині, як міг допомагав своїм ставленикам.

Так, указом про створення зі старообрядської слободи Зибкої повітового міста Новозибкова від 1809-го року, євреям було заборонено поселятися та прописуватися у місті. Таким чином найбільший старообрядський центр на Стародубщині урядовим рішенням було позбавлено від конкурентної боротьби з єврейським капіталом, надавши старообрядцям можливість у спокійних умовах займатися розвитком власної торгівлі та просуванням своєї експансії на українські місцевості краю. Правда євреї, наймаючись на посаду помічника винних відкупів, знаходили можливість обходити дану заборону і продовжували селитися у Новозибкові. З 1835-го по 1852-й рік число євреїв, які займалися винним відкупом у Новозибкові, зросло з 3 до 100 чоловік. Разом з сім'ями число євреїв у Новозибкові в 1852-му році складало 377 чоловік. А імперський уряд, для якого політика спаювання населення у державі була дуже вигідною, не заважав єврейським комерсантам порушувати у даному разі закон. Даремно патріот Стародубщини Олексій Костянтинович Толстой писав у своїй поезії «Богатир» про те, як:

Дерутся и режутся братья,

И мать дочерей продает,

Плач, песни, и вой, и проклятья -

Питейное дело растет!

У даному випадку навіть інтереси місцевих старообрядців не могли перебільшити для російського уряду вигоду від алкогольного одурманювання власного населення, тому й прохання старообрядців про видалення євреїв з Новозибкова, що були подані у Сенат 1835-го та 1854-го року, не були урядом схвалені.

Але за допомогою російського уряду старообрядці краю настільки посилилися, що у другій половині 19-го століття вже не тільки контролювали в економічному плані власні слободи, а й намагалися витіснити єврейський капітал з інших місцевостей Стародубщини. Антисемітська політика, яку провадили у Російській імперії уряди Олександра ІІІ та Миколи ІІ, дуже сприяла старообрядцям у цьому. Часто доходило до справжнього насильства та погромів, коли старообрядці, упевнені у тому, що уряд завжди є на їхньому боці, силою виганяли євреїв зі стародубського ринку. Найбільший погром у краї відбувся 29 вересня 1891-го року у Стародубі. Цей погром влаштували місцеві торговці-старообрядці, які були незадоволені торгівельною конкуренцією з боку євреїв.

Ще більше великодержавний антисемітизм на Стародубщині посилився після революційних подій 1905-го року, коли імперський уряд зовсім офіційно розпочав створювати різноманітні «чорносотенні» організації, бо саме в євреях вбачав найголовнішу загрозу для свого існування. Та якщо в зросійщенних містах краю чорносотенці могли розраховувати на прихильність до себе, то в українському Почепі місцеві українці дали антисемітам рішучу відсіч. Коли під час проведення у місті великого ярмарку російські великодержавники спробували влаштувати єврейський погром та пограбували декілька лавок і магазинів, місцеве українство не піддалося на провокацію, та виступивши проти чорносотенців, розгорітися масовому погрому не дозволило.

Жахливе економічне становище стародубського українства, неможливість на рівних зі старообрядцями брати участь у торгово-промисловому житті краю, зубожіння та злидні, заставляло місцевих жителів покидати рідну землю та шукати щастя в інших місцях. Наприкінці 19-го століття розпочинається значне переселення українців краю на схід імперії, до Сибіру. Переселення велике, яке сучасники справедливо назвали «не переселенням, а втечею», а причиною цього були «постійні народні злидні та невдачі». Після того, як 13 липня 1889-го року імперським урядом був ухвалений закон про переселення сільських обивателів та міщан на казенні землі Іркутської та Єнісейської губерній, тисячі стародубців відправилися «за долею» на далекі землі, подалі, як їм здавалося, від жорстокої влади імперських чиновників. І число переселенців до Сибіру зростало з кожним роком. Якщо 1894-го року зі Стародубського повіту виїхало на поселення лише 12 осіб, то 1895-го вже 251 чоловік, 1896-го – 850, а 1897-го – 2353. За п'ятнадцять років, з 1883-го по 1897-й рік, населення Стародубського повіту зменшилося загалом майже на вісім тисяч чоловік (з 155 тисяч осіб до 147668), і це не зважаючи на високий рівень народжуваності серед українського суспільства того часу. Така сама ситуація була й у інших повітах Стародубщини.

Переселялися до Сибіру люди й з інших українських земель. На мапі Уссурійського краю від 1896-го року можна вже побачити більше ста сіл, назви яких повторюють імена українських поселень Чернігівської губернії. Цікаво, що перебираючись на нові місця мешкання, українці Чернігівщини оселялися саме так, як і на Україні, будуючи свої села у природних умовах, як можна більше наближених до природних особливостей рідної землі. Так українці з південних повітів губернії і у Сибіру селилися на півдні, у лісостеповій смузі, а жителі Стародубщини навпаки, йшли далі на північ, туди, де розпочиналася тайга, яка їм більше нагадувала про рідні соснові ліси Північної України. Таким чином і мапа Південного Сибіру робилася тепер подібною до мапи України, де стародубські села були розташовані на крайній північній околиці української землі. Деякі з цих поселень зберегли свої назви й до сих пір. Навіть на острові Сахаліні існує зараз село Стародубське, мешканці якого й досі пам’ятають, звідки переселилися сюди їхні предки. Є село з такою назвою і на Кавказі, під П’ятигорськом. Так заселяли українці зі Стародубщини нові землі, і не здогадуючись, що дуже скоро імперські чиновники оголосять їх чужими на своїй рідній, споконвічній предківській землі.

1897-го року в Російській імперії відбувся перший загальнодержавний перепис населення. У переписних листах, крім іншого, вказувалася мова, якою розмовляє людина у побуті, а також її віровизнання. Графа «національність» у цих переписних листах була відсутня. Результати перепису для чотирьох стародубських повітів Чернігівської губернії (Стародубського, Мглинського, Новозибківського та Суразького) з’явилися дуже дивними. На відміну від усіх інших повітів Чернігівської губернії, число осіб на Стародубщині, що розмовляли «малоруською» мовою, дорівнювало лише… 778, або 0,12% від усього населення краю. Більшість же населення Стародубщини, згідно з результатами цього перепису, розмовляло мовою «великоруською» - 70,07 %.

Дані перепису 1897-го року не мали нічого спільного ані з попередніми регіональними переписами на Чернігівщині, ані з даними сусідніх, «великоросійських» губерній. Так у Орловській губернії, до якої входила Східна Стародубщина, кількість українців дорівнювала 4174 особам, і таким чином здавалося, нібито на Східній Стародубщині, де імперська русифікаторська політика велася вже з кінця 17-го століття, кількість українців була вищою, ніж у козацькій Західній Стародубщині. Суперечили дані перепису 1897-го року й тій динаміці, що спостерігалася на козацькій Стародубщині ще з часів Гетьманщини. Так, наприклад, як свідчить "Генеральний обліковий табель малоросійських та слобідських полків" від 1742-го року, в Стародубському козацькому полку "великоросійських чинів та всякого звання людей" нараховувалося 212 осіб, а малоросійського - 20480, у тому числі: отаманів і рядових козаків - 13025. А найближчий до перепису 1897-го року регіональний перепис 1859-го року, занесений у «Список населених місць Чернігівської губернії за даними 1859 р.», вказує на 268 290 осіб українців у краї. Якщо ж ми подивимося на наступний після 1897-го року загальнодержавний перепис, що відбувся вже у СРСР 1926-го року, то тут кількість українців на Стародубщині дорівнюватиме 123 940 чоловікам, і це при тому, що на цю пору Стародубський край був відірваний вже від Чернігівщини, та входив до складу Росії, і московські більшовики робили усе можливе, аби довести всім, що українців на Стародубщині немає.

Як же виникла оця «демографічна яма», і як так сталося, що навіть у таких козацьких поселеннях, як Нове Місто та Погар на Стародубщині, 1897-го року не було жодного українця? Дивовижні результати першого загальноімперського перепису по Стародубщині викликали багато запитань уже у сучасників. Дехто із них вважав, що помилки у перепису виникли через те, що переписувачі добре не розбиралися у особливостях сіверської говірки української мови, та чуючи у мові стародубців такі елементи, що відрізняли її від загальновживаної української мови (наприклад її полтавського діалекту), відносили стародубську говірку до неукраїнської (російської чи білоруської) мови. Але і в цьому разі дивує той факт, що носіїв сіверської говірки записували у «росіяни» чи «білоруси» лише на Стародубщині, хоча на цьому діалекті розмовляє майже вся північна та центральна Чернігівщина, від Новгорода-Сіверського до самого Чернігова, і мова чернігівських сіверян мало чим відрізняється від мови сіверян стародубських, а між тим перепис 1897-го року позначив мешканців Чернігова та Новгорода-Сіверського саме як українців.

Чинна імперська влада намагалася довести, що нібито ніяких помилок у перепису немає, і «росіяни» Стародубщини це ті старообрядці, які заселяли край, починаючи з 17-го століття. Але у цьому разі їм суперечили інші цифри того ж самого перепису. Адже усіх старообрядців по всій Чернігівській губернії налічувалося, за даними перепису, всього 43 615 осіб (а крім Стародубщини вони мешкали й у Городницькому повіті), і таким чином їх загальна кількість по Стародубщині не могла складати більше 6,8 % від загальної кількості населення (всього на Стародубщині 1897-го року мешкало 635 313 осіб). Відомо, як завзято захищали старообрядці власну віру, як противилися вони спробам уряду навернути їх у офіційне православ’я, тому сподіватися на те, що переважна кількість старообрядців могла перейти до 1897-го року у православ’я ми не можемо, та й архівні документи не підтверджують цього. І таким чином офіційна вигадка про нібито цілком старообрядську Стародубщину так і залишається вигадкою, якій суперечить сам перепис.

Залишається повірити тільки в одне – в те, що цей перепис по Стародубщині був сфальсифікований імперським урядом. Наприкінці 19-го століття владарі імперії вже добре розуміли, що їхня держава є лише великим колосом на глиняних ногах. Національні протиріччя вже роздирали Росію, і уряд вважав українців, поляків, грузинів та фінів найголовнішими ворогами імперського спокою. Українців як нації для імперських чиновників взагалі не існувало, були лише «малороси», а всі «українці» вважалися австрійськими та німецькими шпигунами. З початком 20-го століття, готуючись до великої війни, російський уряд розпочинає цілеспрямований наступ на і без того вельми обмежені права національних меншин держави. Прем’єр-міністр Столипін намагається ліквідувати автономію Фінляндії, від Польщі відбирається Холмщина. У цьому плані Стародубщина, через яку прямує стратегічна залізниця на Берлін та у серце Європи, мала бути «зачищеною» від «українських агентів». Тому цей маленький край на мапі великої імперії і привертає таку велику увагу імперських можновладців. Нібито обмежені права «великоросів» на Стародубщині турбують царський уряд, заставляючи його видумувати нові й нові вигадки про національний склад населення краю впродовж двох перших десятиліть 20-го століття. Турбують вони й Тимчасовий уряд у Петрограді, який, не маючи реальної влади навіть у столиці після Лютневої революції 1917-го року, тем не менш рішуче вимагає від української Центральної Ради не поширювати прав української автономії на «північні повіти Чернігівської губернії». Турбують права стародубських старообрядців і більшовицьких «інтернаціоналістів», які нарешті завершують державну справу, розпочату царським урядом у 1897-му році. 1919-го року Стародубщина буде відірвана від України – так більшовицькі «безбожники» захистять нарешті місцевих старовірів, розстрілюючи та тавруючи в той же час по всій країні віруючих православних, мусульман та іудеїв. Так червона імперія завершить той процес, що розпочала імперія царська.

Але справжня українська Стародубщина жила та продовжувала жити так само як і раніш. Численні імперські утиски не змогли зруйнувати народну українську культуру, яка продовжувала розвиватися на Стародубщині в 19-му столітті. Український народ, у той час, коли імперська влада нищила ту, цілком виважену, систему освіти, що існувала на Україні з часів Гетьманщини, з великим зусиллям, знаходячись під жахливим ярмом, віддаючи свою снагу та відвагу справі розбудови рідної культури, боровся та не корився. Шукаючи шляхи знищити ті перепони, що влаштовував царський уряд в галузі здобуття народом справжньої освіти, стародубське українство, не зважаючи на власну економічну злиденність, до якої його прирекла імперська політика у краї, будувало на рідній землі нові церкви, а при церквах відкривало школи для своїх дітей, бо іншого шляху відродити у краї освіту такого рівня, як було за часів Гетьманщини, в неї не було. Певна річ, що про будівництво численних кам’яних храмів, як це було на Стародубщині за славних гетьманів, мови й не йшло. Але не лише Стародубщина, а вся українська Сіверщина прикрашається у 19-му столітті невеличкими дерев’яними церквами, з любов’ю збудованими місцевими майстрами у народному сіверському стилі. Будови оригінальної конструкції, обов’язково пофарбовані у блакитний колір, стародубські церкви 19-го ст. символізували собою спрагу народу до Божої справедливості та свободи. І як не нищили ці церкви більшовики, багато їх збереглося і зараз по стародубських селах, нагадуючи сучасним стародубцям про невмирущу славу та боротьбу за власну індивідуальність їхніх предків. Одним з кращих зразків сіверської церковної архітектури 19-го ст. у краї є церква Миколи Чудотворця у селі Старий Почеп сучасного Почепського району. Цей храм, розташований у самому центрі села, був споруджений 1863-го року місцевими теслярами на засоби прихожан.

У середині стародубські храми також прикрашалися за українським зразком. І хоча імперські чиновники намагалися викоренити український церковний стиль із життя, замінивши його загальноросійським стилем, але устежити за кожним українським селом вони не могли, тому і продовжували існувати на Стародубщині українські церкви. У таких церквах і дотепер збереглися місцеві народні ікони поліського стилю, які прочани і зараз прикрашають на український зразок розшитими селянськими рушниками. Українські за стилем бувають і царські ворота у храмі, з 74. Церква Миколи Чудотворця у селі Старий вишуканим ажурним різьбленням Почеп. рослинного характеру та овальними іконами, що увінчані короною - характерним елементом декору українського бароко. Найбільш характерними церквами з українським убранням, які збереглися і зараз, є церква Василя Великого у селі Душатині Суразького району та церква Різдва Богородиці у селі Лищичі Унецького району, хоча слід зауважити, що український церковний стиль є притаманним переважній більшості церков сільської Стародубщини.

Великим попитом серед сільського населення Стародубщини користувалися й місцеві ікони поліського українського стилю, які у великій кількості продавалися на ярмарках у Стародубі та Новозибкові. Оригінальністю відзначалися й місцеві писанки, які готувалися народом кожен рік перед Великоднем. Візерунки стародубських писанок 19-го ст. збереглися до нашого часу завдяки невтомній праці дослідниці народної творчості Пелагеї Литвинової з Сумщини, яка видрукувала їх у 1899-1902 рр. у поновленому виданні своєї книги «Південноруський народний орнамент». З народних виробів нерелігійного характеру на Стародубщині слід визначити виробництво вітрил для кораблів, яке було розповсюджене у Новозибківському повіті. Таким чином, своєю творчістю, стародубське українство доказувало всьому світові, що український дух на Стародубщині не загинув і у 19-му столітті, попри всі сфабриковані результати загальноросійського перепису.